Тарапатий вдоволено регоче: обдурив мене.
А на моїй порізаній долоні виступають краплі червоної крові, що схожі на дрібні тремтячі калинові ягоди. Ці калинові ягоди ростуть, набухають — і тріскаються, й тепер уже долоня заюшується кров'ю.
Тарапатий усе ще сміється:
— А ти витри своєю Німеччиною!
А я... а я так шкодую ті гарні листівки! І зелений луг, і блакитну річку, і корів та телят, і рожевощоких дітей! Витерти об них свою кров? Та що ж із ними тоді станеться! Та вони ж тоді пропадуть у моїй крові...
І я свою мальовничу Німеччину кладу поміж кропиви за сараєм, а сам зриваю лопуха, ховаю руку в його шкарубку прохолоду, тулю до грудей, аби лопух не загубився.
— Ходімо ж, ходімо! — квапить Тарапатий.
За дерев'яним чорним сараєм — гущавінь старого яблуневого саду. На гіллі світяться яблука. Поміж бур'яну де-не-де видніють смородинові та аґрусові кущі, й ми з головами пірнаємо в ці зарості.
Раптом і зовсім присідаємо з переляку, бо попереду вихоплюється щось барвисте, важко летить поміж гілля.
— Вивільга,— зітхнувши, каже Тарапатий. Вивільга летить і зникає — наче велика квітка розмаяна, що чимось схожа на птаху.
— Ген школа, бачиш?
За яблунями та за ясенами, що ростуть за садком, через мерехтливе листя бачу голубу школу, що дивиться темними задуманими вікнами.
— Щоб не дихав і не висовувався,— застерігає Тарапатий.
Він — попереду, я — трохи ззаду за ним, пробираємося через кущі та бур'яни. Школа ближчає та голубішає, вікон більшає, вони мовби розплющуються, бажаючи побачити нас отут, у садку.
Школа під ясенами!
— О, бачиш, бачиш! — сопе Тарапатий, завмираючи в хащах.
— Де? Де?
— Дивишся не туди! — смикає мене за плече.— Дивися отуди!
Відриваю очі від школи й дивлюся туди, куди показує Тарапатий,— праворуч, на край широкого шкільного подвір'я.
— Що це?
— Та дивися, дивися!.. Німці!
Вкриваючись холодним потом, я дивлюся з хащів на вільне подвір'я, де на краю в незвичних позах позастигали німці. Невже це німці? А так, німці, інакше б Тарапатий не казав.
Там біліє довгий поміст з необструганих дощок, на яких кільчиться пір'їста кора. На цьому помості, піднятому над землею, горбиться п'ятеро чи семеро німців. Ці згорблені німці сидять на сидіннях з цурпалків-чурбаків. Перед ними тягнеться сучкувата ворина, за яку можна, б триматися руками. Проте жоден з німців не тримається за грабову ворину. Кожен з них має в руках по розгорнутій газеті, зосереджено втупившись у неї очима.
Тихо, в садку зрідка озиваються птахи, світить сонце над Овечачим. А п'ятеро чи семеро німців посеред білого дня, поспускавши нижче пояса штани, сидять рядком на шкільному подвір'ї на високому помості — й читають газети.
— Що це? — все ще не можу повірити.
— Німці! — шепоче Тарапатий.
— Та що це?
— Німеччина!
Я не вірю своїм очам. А може, все це витівки Тара-патого? Бо він мастак на всякі вигадки.
Але ж — ні. Ось один рудий німець, який згорбився посередині, перегортає сторінки, регоче й кричить:
— Курт! Курт! Франц! Отто! Карл!
Його сусіди повертають до нього спокійні здивовані обличчя. Регочучи, той німець щось голосно джеркоче,— й вони за його командою дружно перегортають сторінки газет у своїх руках, щось там шукають очима. Середній рудий німець зводиться, повільно підсмикує штани, підперізується.
Й тоді весело сміються його сусіди на дерев'яному помості.
Злякавшись, я відсовуюся далі в хащі, бо здається, що тепер, стоячи на помості на весь високий зріст, отой рудий німець побачить нас у садку — й тоді нам не втекти від біди. Тарапатий, почувши шерех, здивовано оглядається, а потім і сам злодійкувато відповзає у гущавінь саду.
— Тікаймо! Вони бачили нас!
Як ми тікаємо! Як ми біжимо! Так, що навіть немає від страху сили — обернутись і поглянути, чи нас не наздоганяє ота Німеччина.
Вбігаю на подвір'я, а баба Ликора — мов знята з хреста:
— Ти ж весь у крові!
Сльози її капають не мене, і я потрохи отямлююся під дощем її сліз, бо вони теплі, наче рятівна літня злива.
ЧЕРВОНИЙ ПІВЕНЬ
На обійстя наше зі шляху заходить тітка Марія, згинаючись під мокрим рядном. З рядна цідиться вода.
— Оце в березі трохи лепехи вжала для телиці, бо чим зимою годувати? І зайшла поговорити з тобою, Ликоро.
Рядно з її спини падає на спориш, ріжки розв'язуються — й мокра лепеха розсипається. Лепеха пахне м'ятою, з-поміж стебел скачуть зелені коники, водяні блохи. І літнім різнотрав'ям пахне тітка Марія, в якої глибокі очі світяться мукою.
Тітка Марія завжди навідується з якимось гостинцем, а сьогодні от — ціле рядно дурманної лепехи.
— П'явка! — кричу я, бо до білої тітчиної литки, у звивистій ямці, приемокталася темна п'явка.
— Хай посмокче,— мовить тітка Марія,— хай висмокче погану кров.
А я — аж дзигоню криком!
— Ну добре, вгамуйся,— заспокоює тітка Марія і неквапливо віддирає п'явку, що насмокталася її крові, й кидає в бур'яни край дороги.
Тітка Марія з бабою Ликорою сідають у затінку під осокорами, по верхах яких сивими хвилями перекочується тріпотливе листя.
— Як там Фрося? — питає баба Ликора.
— Горе з Фросею, горе,— журиться тітка Марія.— Боюся, що руки накладе на себе. Не живе, а світом нудить. І то ховалася, а тепер не ховається ні від кого.
— Може, пошли дівку у Вівсяники до Мартохи?
— А в Вівсяниках хіба з медом?
— Не з медом, але далі від очей ненависних. Вони внизу так перемовляються поміж собою, як осокори вгорі над їхніми головами: гірко й тужливо.
— Оце чого зайшла до вас... Чула, сьогодні Ксеню Дмитрівну забрали?
— Хто забрав? — сахається баба Ликора.
— Німці. Машиною приїхали й забрали.
— Свят, свят,— згадує господа баба Ликора, а раз господа згадує, значить, безвихідь.
— Таки видав Павло Голоха... Що партійна. А потім напився горілки й кричав: "Тепер мене в Турбів заберуть до самого бургомістра. Тепер я у німців рідніший за свого, так що начувайтеся!"
— Звір, звір, а двоє дітей? Двоє ж дітей у Ксені від нього! Та це своїми руками — і вбити матір своїх дітей?
— Світ настав такий, Ликоро...
— Не було такого світу раніше, Маріє.
— А яка ж дитина була, цей Павло Голоха. На дівчину схожий. Бувало, тільки обізвешся до нього, а він уже скраснів лицем, а з очей мало сльози не бризнуть. Бувало, ми пісень яких дівоцьких співаємо ввечері у левадах, а він підкрадеться мишкою, притулиться до мене, як до рідної матері, і вже так виспівує в нашому гурті, і голос — дівоцький. А хіба не любив свою Ксеню? Ото вона йде попереду, а він скрадається ззаду, бо підступитися боїться. Як парубкував, то хіба під її вікнами не ночував? Навіть на ніч боявся відійти від неї, аби хто не вкрав. А як побралися, то носив на руках. І не тільки в дощ, коли з неба періщить. А з клубу. Ото інші з клубу пішки йдуть, а він візьме свою Ксеню на руки — й несе додому. А вона собі співає, горя не знаючи. Як дітей просив у неї! Чи в полі, чи на вулиці при людях — просив: коли вже ти, Ксеню, дитинкою порадуєш мене? Не міг дочекатися, а як дочекався первістка — мало: знову, Ксеню, розстарайся на дитину. Поки Ксеня не забарилася з другою дитиною. А потім і його забрали, коли з Овечачого брали. Це він по тюрмах там озвірів так.