— Кажеш, піч горить? — не тямить баба Ликора.
— Еге, піч горить, аж челюсті вже червоні, такі червоні, аж золоті. Думаю, щось вона їсти готує дітям своїм, раз такий вогонь розклала. Але ж ні в печі, ні на припічку, ніде — хоч би тобі якийсь баняк зі стравою, чи макітра, чи горщик. Може, хліб надумала пекти? Дивлюся на стіл, на ослони, й на тапчан дивлюся, де той хліб наліплений, але ніде нема. Лиш двом діткам її отак ряднинку біля скрині простелено, лежать на ряднинці, оченята в них — як вугляки, як жаринки горять. А чи не хочете молока, питаю, ось молока принесла вам. Обоє вислизнули з-під ряденця, обоє тягнуться чотирма рученятами до горщика, обоє зразу й пити хочуть. Бо голодні, бо й у хаті напалено, жарко, як на сковороді. Повіриш, Ликоро, як присуслилися — горнятко стало порожнісіньке. На здоров'я, думаю, а тільки що це Ксеня Дмитрівна в печі готує проти ночі? Отак-о чавунці стоять біля печі, горнята. І навіть без води. То нащо так палити? Надворі ж не холодно, щоб так палити. Постояла біля дітей, постояла, а мати їхня мовчить, і, повір, дідьком дихає, наче я винувата перед нею... Еге ж, за моє жито — мене й бито. Повіялась я смерком додому, а ноги нести — не несуть, як поліна, бо все мені двійко дітей отих у голові, як вони під ряденцем лежать, очима-вугляками світять.
Тітка Секлета вмовкає в глибокій печалі. Вже не чути сухого шелесту її губ, тільки листя черешневе стиха перешіптується.
— І до чого додумалася? Заколотила борошна, розкачала тісто качалкою, розкачане тісто посікла склянкою на крижалочки. Та й заходилася варити вареники з сиром. Еге ж, проти ночі. Сама ще не відаю, для кого варю, а тільки варю. А як зварила вареники з сиром, то зразу і втямила, що я це не для себе, а для тих двох діточок, що під ряденцем лежать у Ксені Дмитрівни. Але як нести, коли глупа ніч? Треба чекати ранку. Примостилася на лежанці, а сон до віч не йде, нема сну в очах, тільки з боку на бік перевертаюся, боки муляю. До чого додумалася? Взяла вареники — й гайда, повіялася.
— Куди? — питає баба Ликора.
— А туди ж... Опівночі... Господи, господи... Торгаю клямку на дверях — нічичирк. Я в шибку стукаю — ані-шелесь. І темно-темнісінько у вікнах. Що зі мною скоїлося, не відаю, а тільки найшло на мене, розум віднявся. Як затарабаню, як затарабаню — аж собак побудила по Овечачому, а з хати ніхто не озивається. Де ж вони могли подіватися? І піч ото палила проти ночі. Ажлут у сінях щось звалилося, забряжчало. Я до сіней, голос там у сінях нелюдський, то я злякалася,— вже й нестямилася, як плечима двері висадила. А там на колінах, рачки Ксе-ня Дмитрівна...
— Горе, горе,— сплескує руками баба Ликора.
— Й шепче, шепче, а я не знаю, що шепче, тільки ото: "Кагла, кагла, кагла..." Я до бовдура в сінях, рукою шасть, а там дрантя набито, заткнуто каглу. Хто ж це набив дрантя в каглу, думаю, то вирвала дрантя, відчинила каглу. А кругом такий дим і чад, що не повіриш, Анкаро...
— Хто ж так познущався, каглу заткнув?
— Повіриш чи не повіриш, Ликоро, а тільки відіткнула каглу — і в хату, а в хаті — дим і чад густі, не продихнути. В памороках мені запаморочилося, а я ж бо думаю, де дітки, я їм вареники з сиром принесла. І до ряденця хутчій, а вони під ряденцем обоє лежать.
— Живі?
— Я їх на руки беру, а вони — як варені. Як варені, а дихають... Обох винесла надвір, поклала на сніпках дід хатою, а Ксеня Дмітрівна й сама вже якось через поріг перевалилася.
— Хто ж їм каглу заткнув?
— Ти мене питаєш, Ликоро.
— Й не почаділи?
— Не почаділи, бо я з тими варениками навернулася... Повідчиняла всі двері, й вікна повідчиняла...
— Очуняли?
— Та очуняли, слава богу... Так мені хотілося кричати, ой хотілося кричати, а голос пропав у грудях... Винесла з хати ряденце оте, накрила дітей...
— А Ксеня Дмитрівна?
— Жива, кажу... А зуби в неї цокотять, як цвяхи... Горювала я з нею до світу, аж поки роса впала, потім уже додому подалася... І ні присісти ні прилягти-... Все мені в думках Ксеня Дмитрівна та її діти. Здоїла корову, нацяпала молока, знову оце подалася до них, а по дорозі до тебе, Ликоро, звернула. Чогось мені страшно, ой, страшно. Може, вдвох навідаємося туди, аби легше?
— То це я молоко їхнє п'ю?!
— Ти ж і не пила...
Вітер погойдує верх черешні, за яку тримаюся руками, а здається, що то світ гойдається: й хата, й город, і садок. Небо гойдається вгорі. Гойдається під вишнею внизу на лавці баба Ликора та тітка Секлета, молоко гойдається. Заплющуюся — і міцніше хапаюся руками за гілля. А перегодя розплющуюся— і бачу Ксеню Дмитрівну.
Вчителька з вербової дороги вже зайшла на натне обійстя, стоїть під вишнею. Озута на босі ноги в розтоптані чоловічі черевики з висолопленими язичками, з непокритою похнюпленою головою, розкуйовджене волосся лежить на плечах покостриченими коноплями.
— Жіночки...
Хто це говорить? Такий голос — наче плюсклий колос. Невже Ксеня Дмитрівна?
— Ви чуєте мене, жіночки?..
А тітка Секлета з бабою Ликорою звели на вчительку туман муки тихої в стражденних очах і сумно так світять тим туманом.
— Ви послухайте, жіночки, що я вам скажу...
І — мовчить, і всі вони втрьох гірко мовчать.
Наче підкошена, мовби в ногах підрубана, вчителька опускається на коліна й хилиться наче неживою головою на Секлетині чорні руки, що лежать у неї на колінах. Тітка Секлета з несподіванки вихоплює руки мовби з вогню, мовби попектися боїться, а потім спроквола опускає на пониклу вчительчину голову й чорними пальцями починає мимохіть перебирати її посічене волосся.
— Секлето, ти оборонниця й заступниця...
— Я? Оборонниця й заступниця? — Секлета незграбно зводиться з лавки.— Таж молока вам принесла, і вареників.
— Дітей мені врятувала, а мені розум повернула. Ой, душогубій я, душогубка, світ не бачив таких душогубок! — Учителька Ксеня Дмитрівна й руками допомагає собі, щоб звестися з трави, та якась сила гне її додолу.— Ти врятувала моїх дітей.
Ксеня Дмитрівна в нападі плачу опускається на землю, б'ється головою, а баба Ликора хапає за плечі, силкується звести.
— А все через того ірода, через того виродка! Й чого він повернувся в село, чого сира земля там не прийняла його? Не батько, а кат повернувся на наші голови... Слухайте, жіночки, слухайте!.. То через нього я наче блекоти об'їлася!.. А як рятувати дітей і себе від нього? Куди втекти? Одна дорога — тікати на той світ, більше нема куди... Я ото в печі й палю, а вікна та двері позачиняла, й каглу заткнула ганчір'ям. Палю та палю, а діточок поклала спати під ряденце. Тільки ж не сплять мої діточки, бо душечки в їхніх грудях мучаться. Уже й чаду найшло повна хата, а діти не чадіють.