Співуча колиска з верболозу

Сторінка 4 з 83

Гуцало Євген

Хочу тікати, але ноги вросли в землю.

— Господи, святий та кріпкий...— раптом шепче баба Ликора перешерхлим голосом.

В'язка хмизу з її плечей спадає додолу, баба щось бубонить, і в її зелених очах начебто скипає білий мороз.

— Що це? — питає.— Це ти знайшов?

— А-а-а...— й далі дзигонить мій голос.

Баба Ликора спроквола опускається на коліна, обережно пучками пальців бере розсипчасте пасмо лляного білого волосся, легенько смикає, наче хоче вирвати. Але волосся не висмикується, тільки натягується. Воно корениться в землі та піску, над якими порозтікалося врізнобіч.

— Господи, боженьку мій,— бубонить баба.— Хто ж це в землю заліз, га?

Баба Ликора обертається до мене, мовби хоче почути мою відповідь, і тонкі борозенки її вуст дрібно сіпаються.

— Що ж воно там робить у землі, га?

Дивлюся на бабу Ликору так, наче сама знає відповідь, але чомусь таїться, чомусь питає в мене. Зводиться з колін і хреститься, кладучи хресне знамення сухими корінцюватими пальцями.

— Людська голова, а росте, мов кропива чи лопух...

— Росте?..— мимоволі зривається з моїх уст.

— Росте? — перепитує й баба Ликора, наче від мене почула.

А я дивлюся на неї, боячись глянути донизу, щоб не побачити в траві та на розворушеній землі врізнобіч пролите волосся, яке наче справді росте, сотається. Пучок нарваних фіалок сам випадає з моєї руки.

— Ходімо,— каже баба Ликора.— Хутчій ходімо звідси.

Бере мене за руку, смикає, проходить мимо в'язки розсипаного хмизу. Я намагаюся обернутися через плече, але вона вже шарпає, так що я шкопертаюсь у траві.

Весняними голосами співають птахи, і в їхніх піснях повно ясного й прозорого сонця та радості.

— Що то? — спромагаюсь на голос.

— Ходімо, ходімо хутчій...

Ми вже на узліссі, через вузький клин забур'яненого поля в садках, тополях та вербах видніє наше село Овечаче. Баба Ликора прудко перебирає кістлявими ногами-ломаками, довкола яких бомбляється фарбована бузиною полотняна спідниця. Квапиться до села так, наче село — наш оборонець, заступник і спаситель.

— Що то? — лепече мій язик.

— Де? — бубонить баба.

— Отам, у лісі?

— У лісі? Нічого в лісі не було, дитино,— тягне мене за руку.

— Не було? — не вірю своїм вухам.

— А не було, не було... Щось тобі привиділося? Весна, день теплий, ось і привиділося.— Вона кладе долоню в горошках мозолів на мій лоб.— Не можна малим дітям у ліс ходити, бо в лісі нечиста сила водиться, ось нечиста сила й ворожить. Щось тобі наворожила нечиста сила...

Може, й справді наворожила нечиста сила, про яку баба Ликора знає так багато, як послухати її — скрізь нечиста сила таїться, ось тільки треба навчитись бачити її. Від мене криється, а від Ликори хіба що-небудь утаїться?

— Ти поплач, дитино, полегшає.

Я відчуваю на своїх пальцях доторк довгого білого волосся, що росте в лісі з землі так, як росте трава чи кущі, й плачу. Навіч бачу, як баба Ликора перебирає руками ллянисте волосся, що росте з одного горбика, росте кущиком на свіжовиверненій землі на лісовій галявині,— й плачу.

Село таке рідне та ласкаве вже зовсім близько, а за спиною ліс такий страшний та погрозливий. І я через плече обертаюся на синій, уже подаленілий ліс, бо здається, що ось-ось наскочить щось ззаду, вхопить за шию.

— Ти поплач, дитино, поплач,— каже баба Ликора, а в голосі в самої бринять сльози.

Тоді я хапаюся обома руками за поділ її полотняної спідниці, ховаюся очима в рясних складках. Бабина шорстка долоня гладить мою колючу голову, потім я поволеньки злітаю на бабиних руках угору.

— Візьму тебе на барана.

Отак на барана, обійнявши бабу за шию, і пливу понад землею. В голову вступає сон, і я засинаю, провалюючись у туман, що пахне бабиними сивими косами.

ЗЕЛЕНІЄ ВІКОВІЧНИЙ ДУБ

Дядько Тилимон доводиться мені та бабі Ликорі якимось родичем, тільки яким — хто його відає! Він кульгавий, та ще й сліпий на ліве око, що чорніє видовбаним проваллям, а праве дивиться так весело, мудро й задерикувато, наче в його карому болоті ой як багато водиться чортів, бо перебралися й ті, з вибраного лівого ока.

Баба Ликора, яку хлібом не годуй, а дай побігати га-ласвіта, тягнучи мене за руку, сьогодні притягує мене до дядька Тилимона.

Дядько Тилимон під хатою на дубовому одземку, по-цюканому сокирою, січе ножем-різаком руде листя торішньої махорки. Водночас у роті він тримає грубу цигарку, що снується їдучим димком.

— Де Ніла? — питає баба Ликора.

— А нема Ніли, нема, повіялася на цвинтар підправити батькову та материну могили.

— То почекаю...

— А чого це твій,— дядько Тилимон киває на мене,— мов з хреста знятий?

— Та не спить по ночах і на стіну дереться.

— Ха, такий малий, а вже на небо лізе!— — мружить він каре, мов жарина, око.— То поведи його до баби Весни, хай вишепче.

— А поведу, лиш нехай баба Весна повернеться від дочки з Вівсяників.

Дядько Тилимон січе ножем-різаком рудий тютюн на дубовому одземку, баба Ликора, сівши на призьбі, заплющилася, заховавшися сама в себе, а я дивлюся на велетенського дуба, що росте край дядькової левади, за дядьковою левадою, на пласкому зеленому пагорбі. Це найбільший дуб на всеньке Овечаче, більшого нема. Ще чорний, з голим гіллям, віковічний дуб видається мертвим. Ступаючи по межі, йду з обійстя на леваду, з левади — на пагорб, і чим ближчає дуб, тим виростає і грізнішає, аж поки в моїх очах виростає так, що над моєю головою затуляє весь видимий білий світ, сягнув до неба й за небо.

Звідси, знизу, мені здається, що блакитне небо тримається на розложистій кроні дуба.

А може, дуб росте з неба до землі?

Від цієї думки мені перехоплює подих.

А може, земля вчепилася за дуба, що росте в небі, й отак за нього тримається?

А що, коли дуб не втримає землю?

І вже від цієї думки мені стає страшно, я задки-задки відступаю від велетенського дерева, аж поки добре бачу, що дуб таки росте не з неба, а з землі, стоячи на молодій траві веселого широкого пагорба-кручі, а небо ген-ген далеко сяє в просторах неоглядних.

— Дитино, ходи-но сюди! — чується з обійстя голос тітки Шли. Вона вже повернулася з кладовища. Слухняно біжу на подвір'я, а вона мокрим рядном насідає на дядька Тилимона: — Ти коли вже спиляєш того дуба?