Павло Голоха п'є горілку, заїдає вареною картоплею — й нікого не пригощає. На лобі в нього сіллю світяться краплини поту.
— Ех! — раптом стукає кулаком об стіл. І сміється. Так йому чомусь весело, що стукнув.
А всі в хаті — мов дощові хмари.
— Ксеню! — підморгує сивою бровою до вчительки.— То ти моя жінка чи не моя жінка?
А що Ксеня Дмитрівна мовчить, то їй на поміч кидається Секлета, що зовсім посльотавіла на виду:
— Таж не розлучались ви, знаю, але ж Ксеня живе в своєї матері.
— А ми оце з нею і не балакали! — сміється Павло Голоха.— Щитайте, що й не здибалися. Що ви, бабо Ли-коро, скажете на це?
— Чи я знаю,— це баба.
— А яка ж це жінка так від свого чоловіка тікає й ховається, що її ні догнати, ні побачити? Ксенюі.. Може, вип'єш зі мною за нашу зустріч? Мовчиш? Не хочеш? Ну, мовчи, мовчи. Ваше здоров'я, жіночки!
Павло Голоха сам п'є з пляшки, видно, як горілка перекочується в горлі.
Ксеня Дмитрівна зводиться з ослона — й Нарешті озивається голосом сухим та плюсклим, як осінній колосок:
— На добраніч...
Павло Голоха, гойднувшись клумаком з-за столу, перепиняє:
— Оце, Ксеню, так з тобою здибалися? І знову вступається Секлета, хазяйка:
— Хай іде собі Ксеня... Побалакаєте самотою, нащо людським вухам слухати вашу балачку.
А він до вчительки:
— Гордуєш і говорити зі мною?
Ксеня Дмитрівна дивиться мимо нього, дивиться сухими тужливими очима на мене, а я тремчу, аж зуби в роті цокають.
— Пусти її, Павле,— просить баба Ликора.
— Чи я не пускаю? — вступається з дороги.— А тільки ж тепер жидам і більшовикам при німцях нема ходу. А ти ж партійна, еге? Партійна вчителька, еге? То сама підеш німцям признаватися, чи вже нехай я за тебе скажу?
— Свят, свят! — лепече баба Ликора.— Гріх на душу хочеш узяти...
— Гріх? Може, я очистити хочу свою душу?
— А діток двоє у вас!
— Двоє діток? Дітки не зі мною, а з нею, дітки не визнають мене.
— Пожалій їхню матір, не сироти.,
— А отакі, як вона, хіба вже не осиротили їх? При живому батькові? Бо відняли у них батька.
Не кажучи й слова, кусаючи губи, Ксеня Дмитрівна виходить у сіни, попід вікнами чутно її хутку й розпачливу ходу. Наче тікає. Наче за нею женеться щось. Але ж, мабуть, не женеться, бо Павло Голоха — ось у хаті, знову п'є з пляшки.
— Що ж це у вас за оденки такі? — озивається.— Ніхто кужеля не пряде, не співає? Ось ви, бабо Ликоро, заспівайте.
— Де в мене той голос? — це баба.
— А колись, пам'ятаю дитиною, співали на вулиці.
— Ну, чого до старої людини вчепився? — це Секлета.— Розспівається зараз, аби всіх собак на кутку побудити?
— Ха, тоді я сам!
Павло Голоха задирає хвацько ногу, хвацько притупує черевиком об долівку.
Розпрягайте, хлопці, коні
та лягайте спочивать,
а я піду в сад зелений,
в сад криниченьку копать...
В тісній хатині його пісня б'ється, як зловлений звір. Замовкнувши, Павло Голоха понуро дивиться на оту Варку з Кордишівки.
— Хто така? — питає.
— Та казала ж тобі, що братова,— це Секлета.
— А раз братова — хай співає.
У Варки — туман і сльози в очах. Баба Ликора витягує мене за руку в сіни, з сіней надвір — і вже тут бубонить, відводячи душу:
— А крий тебе мати божа, люципере страшний! Щоб я для тебе співала! Та хай для тебе заспівають чорти на тому світі, коли ти в казані зі смолою варитимешся. Горенько, яка ж нещасна Ксеня, які дітки нещасні, які ми всі нещасні, раз такі іроди не переводяться. Пошесть, пошесть!
І вона озирається, наче ота пошесть женеться слідом за нами по нічному Овечачому. І я так само озираюся: де пошесть, де?
ЩОСЬ СТРАШНЕ КОЇТЬСЯ
Баба Ликора біжить поміж корчів картоплі, кидає вгору якусь хлудину, кричить:
— Сорока, сорока!
Сорока, стрекочучи, понад городом летить на сусідські сади, а баба до мене:
— Забув стерегти курчат, забув? Надумав годувати оту розбійницю? Нехай ту розбійницю годують багатші.
Зозуляста курка висиділа курчат, і, зачувши сороку, квочка біжить з ними в погрібник.
За ворітьми зупиняється бричка, запряжена одно-кінь, з брички зіскакує Корній Потуга і йде на наше обійстя. Лице в нього — давно без бороди й так запеклося на сонці, що схоже на халяву в дьогті. У руці — вишневе пужално, сирицевий батіжок з сирицевою квіткою волочиться по споришу, наче та квітка сама біжить.
— Дайте води! — наказує.
Баба Ликора приносить кухоль води з сіней.
— Фрося у вас? — питає, напившись води й витираючи рукавом губи.
— Яка Фрося? — наче не тямить баба Ликора, беручи в нього порожній кухоль.
— Таж Маріїна!
— А чого їй у нас бути?
— Правду кажете? — не вірить.
— Чи я тобі дівка, щоб з тобою лукавити? — гнівається баба Ликора, і її тонкі губи складаються курячим гузенцем.
— Дивіться мені! — строго каже Корній Потуга, ворушачи пужалном, і сирицева квітка скаче по траві, як жива. Й раптом додає: —Родичами будемо з вами...
— Якими родичами?
— А то ще якими!
Баба Ликора торопіє з лиця, яке в неї стає таке, як осіння таракуца.
— Схаменися, Корнію, та ми з тобою ніякі не родичі! Ото що хіба разом на одному сонці онучі сушимо.
— Язик у вас — до Вівсяників дістає.
Корній Потуга з тими словами йде за ворота, сідає на бричку, сирицевий батіг злітає над карим конем — в гуркоті пропадає за вербами. А в баби Ликори — наче мурахи в очах рояться.
— Бач що придумав отой пранцюватий! Ох ти ж поліцаюка-зарізяка! Та щоб ти струївся тою водою, яку випив з моїх рук! А щоб ти через комара перечепився та здох, якщо тебе людське горе ще не задушило! А ніколи не бути тому, що ти надумав!
Баба Ликора лається — наче їй з рота оси вилітають, і кожна розлючена, й кожна оса жалить.
Важко втямити щось із її лайок, та й зозулясту з курчатами слід глядіти, бо сорока знову ген-ген пантрує над садком у Лабунців. А хто це такий за латкою конопель поміж розквітлих соняшників, які вздовж межі стоять? Голова то вигулькне, то сховається, й голова ця сама схожа на розквітлий соняшник.
— Фрося! — Кажу до баби Ликори.
— Яка Фрося? Де Фрося? — дивується вона.
— На межі отам ховається! Йдемо з бабою Ликорою поміж картоплі та квасолі, поміж буряків та кропу,— справді, на межі поміж соняшників сидить наша Фрося!
— Ти чого ховаєшся тут? — питає баба Ликора.