— Іди своєю дорогою, ти п'яний,— це знову баба Ликора.
— А в куща стільки вінків на голові, ого, що не впізнаєш... Хто ж це такий...
— Не простягай рук до куща, не простягай!
— О, та це Фрося! А я й не впізнав, справжнісінька русалка. Ще не бачив тебе в такому вбранні.
— Корнію, не лізь,— глухим голосом, що тремтить від образи, озивається Фрося.
— Заспівайте мені,— каже Корній Потуга, й через листя та цвіт жостеру я бачу на дорозі тінь Корнія Потуги, що п'яно заточується туди-сюди.— Заспівайте й побажайте... Щоб у мене теж коні водилися, щоб овечки плодилися...
— Водитимуться й плодитимуться,— каже Фрося,— тільки без нашого співу.
— Як то? — бараніє Корній Потуга.
— А так... Бо відбираєш з такими, як сам, у людей, от!.. Не доглядаєш, а в тебе плодиться й водиться.
— Таж то для фюрера, для дойчів!.. Заспівай, бо я ж так люблю, коли ти співаєш, Фросю.
— А ніколи не співатиму тобі, осоружному!
— Еге, значить, отак? — заточується п'яний Корній Потуга на дорозі.— А з ким тебе ниньки в лісі бачили, га?.. З Климом?.. Сказали мені, сказали... Знай, що на того Клима німці вже петлю милять, о!
— Нажлуктився — й верзеш! — неспогадано дуже голосно озивається баба Ликора. Дуже, дуже голосно.— Не було в лісі ніякого Клима!
— А хто ж?
— А внук мій!— ще голосніше баба Ликора.— Завжди за мною шнурком шнуркує, що й у лісі не сховаюся. Гей! Агов! Де ти? Ходи-но сюди!
Захеканий, знетямлений, я видираюся з колючих кущів — і прожогом біжу на дорогу. Всі на мене дивляться, наче на дідька, що вирвався з пекла. А найдужче, либонь, сама Фрося, в якої очі під вінками — зглибілі й темні від гніву. Фрося кладе мені на маківку голови тремтячу долоню.
— Ось він, той Клим,— каже баба Ликора. Корній Потуга похитується, наче очерет на вітрі.
— Отаке, значить, сплодилося й народилося,— бубонить. Збаранівши на виду, хоче обняти Фросю: — Дай поцілую, раз ти вірна мені така.
— Я? Вірна? Йди проспися!
— Як проснуся — тоді, правда? — белькоче Корній Потуга.
Гойдаючись, він іде геть, а баба Ликора каже:
— Розходьмося, дівчата, по хатах, бо час непевний... Поводили трохи куста — й годі. Не до куста. Може, нарік, як бог дасть. Аби дожити й дочекатися.
У Фросі бризкають сльози з очей.
— Спасибі вам, бабо Ликоро.— Нахилившись, цілує мене в щоку.— Й тобі спасибі.
— За віщо?
— За куста, за все.
— Куст наш гіркий цього року, ой,гіркий. А ти славна, Фросю, славна, хай тебе господь боронить... І все, що ти задумала...
— Що ж я задумала, бабо Ликоро?
— Все, що серце твоє задумало...
Фрося знімає з голови розтріпаний ромашковий вінок, подає мені:
— Покладеш на городі на грядках, аби огірки вродили.
Дівочий гурт зітхає і поволеньки розходиться. І Фрося — наш куст: у спідниці з рогози та лепехи, у вінках на голові, у квітах жовтого латаття і білих лілей на гоидливих стеблах — пірнає у бічну вуличку й зникає там. Наче й не було Фросі-куща.
Баба Ликора бере мене за руку, й ми йдемо додому. Чую, як вона сама собі бубонить під ніс:
Ми водили куста від хати до хати,
Щоб були всі люди щасливі й багаті...
Задираю голову вгору й крізь пелену сліз, що туманом стали в очах, бачу високо в небі темну цятку далекого шуліки.
А я тулю до грудей уже прив'ялий вінок — і мені з цим вінком трохи легше. Бо це — Фросин вінок, який я покладу на городі на грядку огірків, щоб вродили.
КРИНИЦІ
Ой з тією водою!.. Ой з тими криницями!
Найчастіше по воду ходжу таки я, а не баба Ликора. Цинкове відро стоїть ліворуч від дверей, на ослоні біля вікна. Коли води в відрі зостається на денці, а баба щось там варить, парить чи пере, тоді вона зумисне починає гуркотіти кухлем чи металевою, з погнутого алюмінію, чашкою у відрі, й тоді вже воно вибалакує на всю хату, мов дзвін, хочеш чи не хочеш — а почуєш.
Забудькуватий чи загавлений, хапаю порожнє відро, ступаю до порога, а баба вслід:
— Ти ж дивись там не підірвися.
— О, чого б це я підірвався? Чи я коли-небудь підірвався?
— Хай господь боронить, а тільки ж не набирай повне, бо від річки нестимеш.
Чи від річки, чи з криниці — однаково завжди застерігає, щоб не набирав повного, щоб таки не підірвався.
До річки ходжу по воду, коли баба чи шмаття пере в дерев'яних ночвах, чи голову миє в балії, чи білить полотно. Коли білить полотно, тоді одним відром не обійдешся, доводиться носити й носити в діжечку, а та діжечка ще ж і розсохлася, то дзюрчить поміж клепок, поки ті клепки намокнуть, поки вода поміж клепок перестане витікати!.. Не лише сама баба Ликора каже так, а й усі в Овечачому кажуть, що як змиєш голову в річковій воді — тоді волосся м'яке й шовковисте, а якій дівці не хочеться мати шовковисті коси. І хоч баба Ликора не дівка, та все ж... І шмаття, випране в річковій воді, м'якше, не таке дерке й колюче. А про полотно й казати не доводиться — споконвіку вимочують та вибілюють, найчастіше — в левадах коло річки, а в кого полотна мало, води багато носити не треба — то й під хатою, на спориші.
О, поки від річки принесеш воду — вхоркаєшся добре, але від річки носиш рідко, бо не щодня шмаття переться, полотно вибілюється, голова миється.
Своєї криниці в нас нема, і схоже, баба Ликора копати не збирається, бо звикла, що п'ємо з чужої. Та й хто їй тепер викопає, коли путніх майстрів, які знали, де копати, і вміли копати, позабирано до армії? А в селі позалишалися чи старі діди, які вже нездужають по землі ходити, чи каліки, яким самим уже скоро в землю перебиратися, чи зелена дітлашня.
Щоправда, дядько Тилимон часто нахваляється:
— Ликоро, я тобі викопаю криницю.
Минає якийсь час, дядько Тилимон забуває стару похвальбу — й знову похваляється:
— Викопаю криницю ген отам під осокором, і матимеш таку смачну воду, як ні в кого в Овечачому...
Хто його знає, може, він справді приглядається до того місця під осокором. Після дядькової похвальби і я став приглядатися — як він тут зумів крізь землю побачити найсмачнішу воду в селі? Місце як місце, заросле травою та лободою. Та й як це дядько Тилимон викопає аж таку славну криницю, коли досі жоднісінької в селі не викопав? Коли навіть йому самому копав якийсь чоловік з Вівсяників? Ото лозу на колиски різати, колиски в'язати, що рівного йому по вмінню в Овечачому немає, бо вимерли чи перевелися, — це правда, він уміє. А криниці...