— Не впізнав? — угадує — і вдоволено сміється.— Схожа на злодійку, що так злякався?
А я справді злякався, а я справді не впізнаю: і баба Ликора — й не вона. Й не вона, бо схожа на овечацьку дівчину, що чомусь постаріла. Невже бувають старі дівчата? Ні, старих дівчат не буває, це — баба Ликора.
— А так мені славно? — питає вона.
Й одягає на шию разок намиста. На шовкову білу ниточку нанизано рожеві й пурпурові намистинки — одна до одної. їхнє ясне рожево-пурпурове світло ще дужче омолоджує обличчя баби Ликори, й сіре павутиння зморшок на її щоках та на чолі видається не таке сіре.
— То впізнаєш мене чи не впізнаєш?
Заперечливо кручу головою — і баба Ликора сміється несподівано помолоділим голосом, наче то — весняний дощ шумить за вікном.
— Підеш за мною, хоч тобі й не можна.
— Куди? — питаю, а моя душа вже летить невідомо куди.
— Взнаєш, якщо здогадаєшся,— каже загадково.—: Ходімо. Тільки щоб надворі йшов за мною назирці, чув?
Назирці? А це ж чого назирці за бабою Ликорою? Не звик ходити за нею назирці, а все за руку та за руку. Дивина й годі.
Але йду назирці — й чудно отак іду. Наче баба Ликора щось збирається вкрасти, а я вистежую. Або наче я сам злодій. Іду — й віддалік не впізнаю, й овечацькі теж не впізнають, бо, вбрана в святковий одяг, якась вона вся не така. Щось задумала, тільки що?
До всіх баба Ликора забалакує — і до маленьких дівчат, і до великих дівчат, і до жінок, і до старих бабів. Я тоді зоддалеки ховаюся за кущами, а коли баба Ликора далі рушає, то й я слідом рушаю.
І вже бачу, що не сама вона йде, а хтось зі стрічних та пристає до неї, вже й гурт невеличкий, вже гуртом ідуть.
І тітки Марії дочка Фрося вигулькує з яблуневої вулиці, пристає до гурту, й тепер уже я начебто не за бабою Ликорою назирці йду, а за Фросею. Бо в тому гурті бачу чомусь саму лише Фросю. Світле її волосся мерехтить на сонці так, наче в розмаяному волоссі палахкоче багато святкових свічок, як ото палахкоче у церкві. А повертає голову ліворуч, то я ловлю її усмішку з лівого плеча, а повертає голову праворуч, то вже ловлю її усмішку з правого плеча. Усмішки злітають з її білих оголених плечей, наче голуби, вже багато голубів злетіло, а мені все мало та мало.
И сама Фррся мовби злітає вгору зі свого бузиною фарбованого полотняного плаття: пшенично-колосисте волосся в'ється на вітрі, й це розхурделене волосся, здається, ось-ось понесе її понад землею, понад Овечачим. Цікаво, а Фрося мене бачить?
І мені так чудно стає на серці: радий, що не бачить, бо йду за бабиним повелінням назирці,— й водночас гірко. А чому гірко? Не знаю. Але мушу ховатися, бо як ослухаюсь, то баба зовсім прожене, і я вже тоді не стежитиму за Фросею.
З села виходимо до верболозів над річкою, поміж верболозів — у ліс, що привільно розбігається понад голубим плесом. У кошлатому гіллі старого дуба туркоче горлиця, за дубом на в'юнкому вітті берези цвіте горлиця великою барвистою квіткою, за білою березою в липі озивається зозуля. Звідси вже не видно Овечачо-го, тільки ген-ген під блакиттю неба грізною шапкою розложистої крони чорніє віковічний дуб неподалік від обійстя дядька Тилимона і тітки Ніли...
Хто з дівчат забрідає в річку, хто нипає поміж лепехи неподалік від берега, хто розтікається лугом високої трави. Сміються, щось, там рвуть, щось там збирають,— і мені стає нецікаво. Наче баба Ликора мене обманула. Поманила, сказала йти лише назирці, а навіщо?
Краще лежати горілиць і дивитись у небо, може, вдасться побачити нашого літака з червоними зорями на крилах. Бо чого кілька разів ото вдалося побачити похмурі німецькі літаки з чорними хрестами, а наших не видно? Дядько Тилимон казав, що мають бути, повинні літати. Чому ж не долітають до Овечачого?
Лежу горілиць, дивлюся в безмежне синє небо, що напинається велетенським вітрилом угорі, й жду появи нашого літака. Бачу птахів, що перелітають чи зовсім близько, чи дуже високо, ген-ген у млистих високостях. А то шуліка під ясною димною хмарою ширяє, що ледве й видно його. Звідти, з-під застиглої хмари, шуліка вистежує щось тут, на землі, бо очі в шуліки — чіпкі й гострі, бачать і найдрібнішу пташку в гнізді, й найменше звірятко в траві. Що він вистежує? Може, мене?..
Засинаю — й просинаюся від шелесту поблизу. Шелестить густа ліщина, обнизана реп'яшкуватими молодими горішками, які зараз швидше скидаються на блідий цвіт, ніж на горішки. А в ліщині шелестять голоси. Один тихіший, благальний — це дівочий. Другий хрипкіший, грубіший — це парубочий.
Пильно вдивляюся в ліщину, мовби прагну не так почути, як побачити голоси, та спробуй угледь, коли густе листя ліщини — мовби густа зелена вода, яка все залила.
— Та це ж баба Ликора затіяла такі зелені святки,— чується дівочий голос.
— О, баба Ликора! Вона все життя дівочиться,— це парубочий голос.
— Ото вже дівчаток і дівчат назбирала сюди по всенькому селу...
— І я до вас пристав...
— Е-е, тобі не можна, баба Ликора прожене, бо можна тільки дівчатам...
— Я пожартував, бо мені й справді не можна, аби мене бачили...
Таж дівочий голос — це Фросин! Упізнавши, я несказанно радію, аж подих перехоплює. А парубочий голос? Чий парубочий?
— Куди ж ти тепер подасишся з села? — питає Фрося в густій ліщині.— Як же я тут без тебе?
— І я не хочу йти від тебе, а мушу... Й мені з села не хочеться, але мені тепер тут життя не дадуть.
З ким розмовляє Фрося, з ким? Кому життя не дадуть? Зозуля озивається — й вони вмовкають. А зозуля вмовкає — й вони знову перешіптуються.
— Чого ж ти не хочеш іти з села, коли вони важать на твоє життя?
— А ти не знаєш?
— Не знаю,— зовсім тихо каже Фрося.
— Бо люблю тебе.
Тепер знову їх не чути, бо чути зозулю неподалік.
А що скаже Фрося? Чекаю, коли вмовкне зозуля й озветься Фрося. Не знаю чому, але страх кортить, щоб вона розсердилася. Але чому вона не сердиться? Зозуля вже вмовкає, а Фрося й далі мовчить.
Так, наче їх обох уже немає отут, у густих зелених водах листатої ліщини, цяткованої кострубатими блідими горішками, тільки від вітерцю хвилі-жмури перекочуються по ліщині.
— То я вже піду, бо пора мені,— стиха долинає Фросине.