— А чом я... не пам'ятаю ні батька, ні матері? — виривається.
— Бо пам'ять маєш таку, як цідилок... Усе пропускає твій цідилок, не тримає... Ото ще ж і баба Весна помагає з твоїм цідилком, щоб менше горя там осідало, бо де ж це видано — таке видержати дитячій душі.
— А від батька... залишилося що-небудь?
Баба Ликора змилосерджується:
— Ота сокира, що в сінях за дверми.
— А від матері... щось залишилося?
Баба Ликора ще більше змилосерджується:
— Отой полив'яний полумисок, з якого ти їси... Купила на ярмарку в Новій Греблі...
Радість обпалює мене, мов огонь суху солому: від них залишилися і полумисок оцей полив'яний, що біля дверей на миснику поміж іншого посуду, й важка со-кира-колун, що в сінях у кутку поміж граблів та вил, поміж заступів і сап.
— А коса? — питаю.
— Яка коса?
— Бо там ще й коса стоїть у кутку,—— мовлю. Цією косою інколи орудує сама баба Ликора. Й так мені чомусь хочеться, щоб та коса була саме батькова, була пам'яттю про батька.
— Ні,— перегодя каже баба Ликора, й слова її вилазять з рота, наче сірі павуки з понурого сірого павутиння.— То ще старіша коса, ще мого батька...
Віднині я вже не можу намилуватися полив'яним полумиском, розмальованим ягодами вишень та якимись чудернацькими квітками, які в Овечачому не ростуть. Усе, що їм із полумиска, таке смачне, що я аж заплющуюся від утіхи. І взяв за звичку Загадувати бабі Ликорі, щоб усе насипала в полумисок — хай то юшка чи борщ, хай то кисіль чи вареники, хай то кваша. І хай та кваша хоч яка вдасться кисла, бо чим же її засолоди-ти, а я квашу їм — і все мало, бо така смачна.
А все тому, що з материного полумиска!
І коли купила його на ярмарку в Новій Греблі? І хто зліпив, розмалював і продав матері? От було б цікаво побачитися з тією людиною!
Завжди поглядаю на полив'яний полумисок, що на миснику, бо очі самі летять до нього. Ввечері дивлюся — й засинаю, вранці просинаюся — й знову дивлюся.
А батькова сокира... її грубе, вигнуте, витерте до вощаного блиску сокирище разом із самою залізною сокирою обриває мені руку. І чого батькова сокира така важка? Наче сокирище теж із заліза. Однією рукою ще підняти, відірвати від долівки годен, а вже нести поперед себе — лише двома руками. Баба Ликора як побачить сокиру в моїх руках, то свариться:
— Підірватися надумав, на килу розжитися закортіло? Ще вспієш! Ану занеси сокиру назад у куток... Спершу дорости до неї. Ото як доростеш — тоді вже.
— А хіба доросту?
Баба Ликора вражено втуплюється в мене:
— Доростеш! Мусиш дорости. Бо як же це так, щоб сокира без хазяїна зосталася? Сокиру для того й зладнано, щоб рубати. Для всякої роботи. Не годиться, щоб пропадала без пуття. Мусиш рости!
Й так мені хочеться вірити, що виросту, що подужаю взяти сокиру в руки — й чи людям хати помагатиму ставити, чи погрібник наш підправлю, бо скособочився старим дідом, чи збиватиму з клепок діжечки та бочівки так, як ото зугарен дядько Тилимон...
Ех, якби німців хутчій прогнали, якби мій батько нарешті об'явився, тоді б він навчив мене й сокирою орудувати, й сокиру в руках тримати! Бо хоч що кажіть, а не в кожного в селі є батько. Ну, є мати, є дід чи баба, а батько — не в кожного: того батька війна забрала, того батька війна погнала, того батька ще якась хороба запроторила світ за очі, що й помовчують про цих батьків, наче їх ніколи в Овечачому не було, а їхні діти — від весняного вітру.
Еге ж, так і кажуть в Овечачому: оте дитя — від вітру.
Про мене кажуть — бабин Ликорин. Про когось іншого — дідів Михайлів. Так, наче діти вроджуються чи від діда, чи від баби. А то ще кажуть — отой Ганьчин, отой Парасчин, отой Калинин, бо старші поміж собою знають і Ганьку, і Параску, і Килину, а спробуй хутко вбий у пам'ять нове дитяче ім'я, коли діти сіються й сіються, мов зерно з хліборобської долоні.
На всеньке Овечаче лише Тарапатий — нічий: не називають ні батьковим, ні материним, ні дідовим, ні бабиним. Бо живе в своїй хатині самотиною. А хатина його чомусь схожа на стареньку бабусю з костуром. Ну таку вже стареньку, що йшла собі, захляла — й завмерла, бо далі ногою ступити не годна. Ото сперлась обома
руками на костур, подих переводить, а чи переведе — хто знає?
Тарапатий сам і порядкує в своїй хатині. Градом вибило шибку — він сам шибку вставив. Перед велико-днем хату змастив зобіч і зсередини. Ото коли дим куриться з комина, значить, сам собі їсти варить. Біля хати по обійстю квокче квочка з курчатами — сам посадив курку на гніздо з яйцями, коли заквоктала. І город сам засадив, хоч і не копав землю, а просто понапихав у землю картоплі під заступ, напхав пучками пальців насіння квасолі та буряків, а також соняшників і гарбузів. І цибуля де-не-де зеленіє на городі, і часник. Роздобув у когось розсаду капусти, але з розсадою не пощастило: уперіщив ранковий заморозок, а він не здогадався заздалегідь обтушкувати розсаду капусти соломою чи бур'яном, щоб утеплити. Зате мак росте в нього!
Бо хоч і називають Тарапатого волоцюгою — по всіх світах волочиться! — зате хазяйський хлопець, хоч і волоцюга.
Тарапатий завжди щось та й несе додому. "Бо вміє дістати,— каже баба Ликора,— бо в нього руки розумні". А я діставати не вмію, отож мої руки дурні, звісно. Інколи розглядаю свої руки й не годен втямити: як то руки можуть бути дурні, коли розум у кожної людини сховано в голові?
Та щось і моїм дурним рукам перепадає. Бо ж не тільки якась овечацька долоня погладить мене по голові, запахнувши коноплями чи тютюном, а й щось вділить, трапляється. Чи коржика з маком, чи яблуко, чи струдля. А то закличе до хати якась тітонька чи бабця й пригостить коли не пиріжками з сиром, то хлібом з рідесенько розведеним медом. І хоч рідесенький мед, та однаково смачно — й завжди чомусь здається, що мало...
А то якось приходжу додому з зимовою шапкою та чоботями. Баба Ликора спліскує долонями й дивиться на мене так, наче дідька побачила.
— Кого це ти пограбував? — питає.
— Не грабував,— кажу,— якась жінка дала, хата її під лісом.
— Хата її під лісом?.. Хто ж це може бути? — Бере все те з моїх рук, розглядає.— Рости ще тобі треба і до цієї шапки, й до цих чобіт. Як і до батькової сокири, що ото в сінях... А що сказала та жінка?