Співуча колиска з верболозу

Сторінка 2 з 83

Гуцало Євген

А який з трьох кращий? Усі троє чудні й славні.

Раптом щось полохає їх, якийсь неясний погрозливий звук, що забринів у чутливому повітрі, вмить обірвавшись,— і качок на плесі мов не було: сіра качка пірнає під воду, з качурів хто поспішає слідом за нею, хто ррожогом у лепеху. Може, де вигулькнуть на річці? Пропали безслідно, вже й вода по них вгамувалася, стала дзеркально чиста.

Забуваючи про відра та коромисла, баба Ликора стежкою понад берегом ступає ліворуч, поміж лози, а я вже — слідом за нею. Йде з чутливою та обережною рішучістю, наче відає якусь таємницю, яка чекає десь зовсім близько, неподалік у кущах.

Поминувши левади за городами, виходимо на купи-нистий луг, порослий вільшиною. Тут річка ширшає, а на річці більшає зелених острівців з рогози та осоки.

— Бачиш? Чуєш?

Зовсім почуднішала баба Ликора: темні її щоки гречаного меду мовби підпалено рум'янцями, пашать і жевріють, а в зглибілих очах на самому їхньому здале-нілому денці мерехтять загадкові світлячки.

І я сторожко приглядаюся та прислухаюся.

Що тут коїться, що тут тільки коїться!

Спершу мої очі розбігаються навсібіч поміж зеленими острівцями, гублячись поміж пташиного буйного шарварку на річці, бо так багато тут качок, і гомін їхній долинає — ближчий і дальший гомін. Але згодом очі мої прикипають до двох крижнів, що залицяються до качки. До невісточки, як то сказала баба Ликора.

Голови в качурів-селезнів зелені, аж блищать сяйливим зеленим блиском, і шиї спереду так само виблискують. І — білі кільця на шиях, немов обручі, які перепиняють оте зелене струменисте сяйво, аби воно з качурів-селезнів та не постікало на воду. А які дзеркальця в них на крилах — фіолетові, облямовані чорною та білою смужечками. І — пласкі зелені дзьоби.

Крйжні-селезні, плаваючи довкола качки, голосно перегукуються — так, наче не чують один одного, хоч і близько. Наче докричатися один до одного не можуть. А качка, спокійна, стиха плаває поміж них. Далі селезні зближаються й починають тручати одне одного — то боками, то грудьми.

— Чого вони б'ються?

— Не мирять через качку, хіба ти не тямиш.

— А чом качка не помирить їх?

— Ото помирить, як вибере собі кращого та дужчого.

Качури-селезні вже не просто відпихають одне одного від качки, а й войовничо стріпують крильми, й завзято чубляться, аж пір'я летить на воду. Й ніхто не хоче поступитися. Хто з них кращий, хто дужчий? Не знаю. І вони, либонь, не знають. І качка теж поки що не знає, інакше б уже вибрала собі до пари.

Очі мої відриваються й летять на весняний простір зголубілої річки, над якою вже розтануло бліде молоко туману, тепер вода — в сонячних переблисках, де-не-Де сизіє пасемцями тремткої пари.

Отам, біля найближчого зеленого острівця, видніють сірощокі норці. Також два селезні біля одної качечки. Але не б'ються, не чубляться, не кричать. Як заворожені, селезні водночас наче розбігаються від качечки в різних напрямках, далі водночас повертають до неї і пливуть назустріч один одному, а то вже вони пускаються по колу довкруж неї, а то вони пірнають під воду — й виринають водночас, тримаючи в дзьобах по кілька стебелець водяної кропивки, а то вони вже зійшлися груди в груди й торкаються дзьобом дзьоба. Напружуються — й спинаються догори стовпчиками, стоять — хто довше отак встоїть, тримаючи в дзьобах кропивку.

Славні які норці — спинки в них чорні, блищать, на потилицях чубчики, вузькі білі смужки на шиях. І ще — жовтуваті дзьоби, наче там цвіт кульбабки світиться... Хто з них кращий? Славні обоє. Тому, либонь, і важко смирній качечці вибрати поміж них собі до пари, бо обоє до душі.

А далі, а далі... Куди тільки поглянеш, скрізь на річці видно качині танці, качині зальоти, качині любощі. В баби Ликори таке цікаве та радісно посвіжіле обличчя, мовби вона помолодшала на багато років. Мовби вона бодай трохи повернулася в свою молодість, у яку мені вже нізащо не зазирнути.

І в лугах у березі — так само чуються пташині переспіви та пересвисти, перегуки та оклики.

— О, чуєш, чуєш,— це баба Ликора.— Гуси... Справді, десь зовсім неподалік, з-за кущів лине гусячий гелгіт. Нагостривши вуха, по-чаплиному високо й кумедно здіймаючи ноги в черевиках з розпушеними поворозками, баба Ликора йде на той гусячий гелгіт, а я слідом за нею, намагаючись також ступати обачно.

Причаївшись за кущем верболозу, вона руками, розводить гілля, просуваючи вперед цікаву голову, а я вже мавпую бабу Ликору, обіч неї теж розгортаю гілля...

Дикі гуси!

На скатертині лугової трави, наче вишитої ранніми квітами, ген-ген видніють дикі сірі гуси!

їх там зібрався невеличкий табунець, ходять кружкома, а посередині їхнього живого кола топчеться на місці, витанцьовуючи, гуска. Ця гуска переступає з лапи на лапу так, наче перевалюється з лапи на лапу, крила в неї напіводвисли, й вона ворушить напіводвислими крильми, відстовбурчуючи їх то більше, то менше. Наче ось-ось хоче змахнути різкіше, дужче, аби злетіти, вирватися з живого кола, але не злітає, не виривається. А все витанцьовує, перебираючи лапами, й дзьобату голову на довгій шиї витягує так високо, як тільки може, вище вже не витягнеш!

— Гопака танцює,— каже баба Ликора.

— Хто гопака танцює? — не розумію.

— Та хто ж... Гуска танцює... Гуси танцюють.

І справді, гуска немов танцює гопака, а живе коло довкруж неї крутиться й крутиться, гелгоче й гелгоче, мовби також танцює гопака.

Поглядаю на бабу Ликору, сподіваючись, що вона скаже — й дика сіра гуска також невісточка, але баба мовчить.

А мені цікаво, так і хочеться пирскнути зо сміху від того чудного гусячого гопака, від їхнього гелготу, але я тільки прикладаю долоню до губів. Сіра гуска також вибирає собі пару? Авжеж, вибирає до душі, й повинна когось вибрати одного з того табунця, який весь мені видається чомусь лише з гусаків. Тому так довго й танцюють, що їх багато, що важко вибрати кращого, що ніяк не зважиться.

Постріл гримить раптовий і несподіваний.

Наче грозовий грім котиться довкола, котиться низько понад землею, котиться не в одному якомусь місці, а скрізь — і над селом, і над лугами, й над річкою.

Прокотившись, згасає, та я чуюся так, наче постріл і досі відлунює у вухах. Чуюся так, наче за першим голосним пострілом^ось зараз пролунає другий. І я зіщулююся душею, очікуючи на цей другий постріл.