Скільки я отак лежу ницьма, вклякши в траві та слухаючи нескінченний дзвін у вухах?
Оговтуюся, ледь-ледь зводжуся — й душа моя мерзне від побаченого.
Ксенька Гирчиха поміж осоки, схожа на мару: мокре волосся прилипло до лиця, руки в багні, а закаляна сорочка чорна-чорнісінька й висить на ній, мов на жердині. Зелена ряска на косах і на плечах, жмуток кропивки на грудях, а в руках — вирваний білий корінь татарського зілля. Той корінь тримає так, наче корінь і врятував її.
Але ж і страшна мара, правду казала баба Ликора!
Заплющуюся, а коли розплющуюся, то бачу забей-кану Ксеньку Гирчиху, що вже ген-ген похитується поміж вільшини. Голова їй то спадає на груди, то відриває голову з грудей, наче боїться загубити. І я — знову назирці за нею, бо хоч і як боязко, а цікаво. Здається, всякої всячини в Овечачому набачився, всяких людей надивився, але такого...
Горбата вуличка з торфовиська спинається вгору поміж бузини, блекоти і дерези, аж поки доводить до хатини під горою. Ця хатина, схожа на ластів'їне гніздечко, мало в землю не вков'язла, тут живе баба Весна. В неї завжди хвіртку відчинено й сінешні двері відчинено.
Ксенька Гирчиха ступає на зелене та пухке від густого споришу подвір'я, а я ховаюся поміж полину, деревію та розквітлого романцю, від якого чамріє в голові. Хоч баба Весна добра та лагідна, але я побоююся її, ніколи ще сам не ходив до її хати, а тільки з бабою Лико-рою. Скільки мені вже в цьому ластів'їному гніздечку вишептано, скільки виказано переляку, відведено вро-ків! Скільки, дякуючи бабі Весні, я вже забув страхів-переляків, які непроглядним маревом куряться в моїй пам'яті!
Полин, деревій та романець так дурманно пахнуть, сонце так пече в голову, що в мене паморочаться памо-роки, і я засинаю, провалююся в провалля.
Не знаю, скільки минає часу вві сні, а просинаюся від того, що начебто хтось піднімає мене з землі й несе на руках. Легко й солодко плисти на цих руках, наче я пливу на хмарі, яка похитується над Овечачим.
Розплющуюся, бачу над собою пильні й некліпливі, холодні і якісь безмежні, якісь безпритульні очі, які наче дивляться — й не дивляться, бачать — і не бачать. Починаю борсатися, щоб визволитися з чужих рук, але чужі руки ще міцніше стискують мене.
Хто це такий? І куди несуть мене?
— Дитино моя, дитино...— ворушаться перешерхлі губи.
Хто це такий? Невже моя мама добилася до Овечачо-го, знайшла мене, сонного, в бур'янах? Але моя мама зовсім не така, це не моя мама.
Пахучий корінь татарського зілля муляє мені щоку, тре, дряпає...
— Мізинчику мій...— шепочуть запавутинені вуста.
— Пустіть,— борсаюся,— пустіть, куди ви несете мене?
— Спав, а я тебе збудила... Хай би краще спав. Ось підемо до баби Весни. У баби Весни є всякі ліки, для дужого й недужого.
— Не хочу! — мало не сичу від страху, звиваючись.— Не хочу до баби Весни...
Вчадів у романці, хай полікує...
Великі й некліпливі, безпритульні і безмежні очі стоять наді мною, як дві осінні калюжі, затуляючи небо, Овечаче, весь світ. І я вже здогадуюся, чиї це очі. І я вже здогадуюся, на чиїх я руках. І я вже згадую, що то за корінь татарського зілля муляє мені щоку. У смертельному відчаї, в нападі безумства звинувшись, я вив'юнююся з чужих рук і падаю на шлях.
Звівшись на ноги, хочу тікати, але ноги — неживі, і я тільки задкую на неживих ногах, і зуби цокочуть від страху.
— Дитино моя...
Ось-ось дістане мене білим коренем татарського зілля.
— Не підступайтеся! — задкую, не годен побігти. Бо я таки щойно вирвався від Ксеньки Гирчихи, це
таки вона несла мене, прибалакуючи та нашіптуючи.
— До мене йди, я знайшла тебе,— каже, протягуючи руки.
А я все задкую, спотикаючись. Де баба Весна, де? Хай би вона порятувала з біди.
— Знайшла тебе, йди-но сюди,— благає нелюдським голосом, у якому бринять і сльози, і відчай, і молитва.
Здається, ось-ось кинеться до мене, ось-ось ухопить руками в лушпайках засохлого болота. І тоді наче щось підхоплює мене — й несе геть. Несе геть, бо вона страшніша від грому та блискавки, від вихорів та вроків. Може, це таки антихрист, що прийшов по мою душу?
Відбігши геть-геть далеченько, озираюся через плече, вірячи й не вірячи побаченому: Ксенька Гирчиха вже поминула хатину баби Весни, йде кудись, похитуючись затваненою постаттю, йде попід глиняною горою, а куди йде?
Плачучи сухими, злими сльозами, я дивлюсь, як вона похитується знеможено, як раз у раз сіпає розпеле-ханою головою, що звалюється на груди. І коренем татарського зілля змахує так, наче допомагає собі. Куди вона дибцяє? Ота кручена, та горбиста стежка попід горою, поточеною щурами, веде з Овечачого, в поле та до лісу.
Поміж дикого вишняку й тернів я здираюся вгору. Хоч і тремчу від страху, але вже чомусь не страшно. Куди вона тепер, куди? Оглядаюся — не видно, мовби згинула в буйній колющині. Щось майнуло ген: та ні, просто гілка гойднулася, бо з гілки злетіла птаха.
І вже бачу Ксеньку Гирчиху, як із тернів у поле виходить, тримаючи в руці отой корінь татарського зілля, за який ухопилася в копанці, який вирвала з багна. І чим далі ступає в поле, віддаляючись, тим на душі мені чудніше: чого приходила в село, чого никала Овечачим, куди бреде в світи?
Може, справді антихрист? З Овечачого тепер іде на Вівсяники, звідти подасться чи на Забару, чи на Германівку... Я ото зумів виборсатися з її рук, а чи зуміють інші? Кого ж вона шукає, чому заглядає по вікнах?
Сходячи в польову балку, вона спершу зникає по пояс, далі по плечі, ось лише голова маячить — і вже й голова зникла.
Так, наче Ксенька Гирчиха зійшла в землю.
Але, думаю, коли зійшла в землю, то й там вона поволеньки отак дибцяє, як дибцяла по селу, бо й під землею шукає когось, видивляється застиглими та безмежними, безпритульними очима. І здригаюся мимоволі, згадавши, як очутився вже на її руках. Вчадів поміж полину, деревію й романцю, а вона знайшла — й понесла до баби Весни, аби шептуха порятувала. Так? А може, зовсім не так? А може, хотіла забрати з собою, бо шукала мене? Й страх знову морозить мої груди.
Ні, хутчій додому, хутчій, бо й так пізно, бо начуватимусь, бо перепаде від баби Ликори...