Тітка Ніла чорніє в рамі вікна і мовчить. Наче вона в себе вдома не намовчалася, то прийшла намовчатися вволю у нас. Баба Ликора шургає в печі рогачем, аж звідти на хату вилітають огнисті вугляки-жуки. І я, лежачи під рядном на тапчані, думаю: то баба Ликора так гнівається вугляками-жуками чи піч?
Зненацька соловейко у розквітлій вишні б'є таким кришталевим співом-дзвоном, що хата вмить виповнюється рясними краплями того вогнистого співу, його сяйвом. Так, наче й не за вікном цвіте вишня, а в хаті, і соловейко також заходиться в хаті.
Від його співу тітка Ніла пробуджується й питає:
— Чого це він так співає, дідько?
— А ти в нього спитай.
У голосі баби Ликори неначе таргани шарудять, як ото вони, буває, шарудять у штандарах.
І тітка Ніла, сидячи на ослоні, мовби аж вкублю-ється в своє мовчання, схожа на клубок настовбурченого сухого перекотиполя. Я дивлюся крадькома на той клубок, а він росте й росте, ширшає й ширшає, чудно так!
— А Тилимон...— озивається баба Ликора.
— Не хочу того дідька й згадувати! — шелестить на лаві перекотиполе.
Несподівано прошелестівши, це вже знову не перекотиполе, а тітка Ніла.
— То хоч юшки посьорбай,— сердечним голосом баба Ликора.
Сидимо за столом під іконами в рушниках і снідаємо. Юшку налито в одну велику глиняну миску, розмальовану спілими вишнями, а перед мискою покладено три дерев'яні ложки. На полотняному рушнику — три пампушки, які ще залишилися з учорашнього дня. Вчора, ще свіжі звечора, пампушки були пухкі й пахкі, а сьогодні вже посплющувалися, наче з них дух вийшов: на пампушки нема ні дріжджів, ні кисляку, тому розколочене на воді тісто не підійшло.
Зачерпую дерев'яною ложкою юшку, сьорбаю — і обпікаю язик.
— Студи, дурню! — гнівається баба Ликора.
За її спиною на стіні — зчорніла старовинна ікона. На цій іконі — молода й дуже гарна божа мати. Таких гарних жінок в Овечачому бачити не доводилося, тільки я чомусь потай думаю, що вона схожа на бабу Лико-ру. Божа мати на руці тримає божого сина, і я чомусь потай думаю, що він схожий на мене.
Багато куль, випущених невідомим воїнством, летить у божу матір і в якесь інше воїнство, що видніє за нею, та божа мати відслоняє та відгортає ті смертельні кулі всемогутнім порухом руки.
Й сама вона схожа на сонце.
— Ти вже їстимеш чи не їстимеш? — гнівається баба Ликора.— Юшка вихолола.
Снідаємо. Соловейко, наспівавшись у вишні, чи то вмовкає, чи то летить кудись, і тітка Ніла зітхає з полегшею:
— Ну! Ото пелька — й побалакати не дає!
— А Тилимон...— знову озивається баба Ликора, яка чомусь з усіма любить гомоніти про дядька Тилимона — хай то Ніла, його жінка, хай будь-хто з овечацького люду.
Тітка Ніла рішуче відкладає дерев'яну ложку, відкладає надкушену пампушку і легеньким та похапливим порухом пальців хрестить рота, наче тим хресним знаменням замикає рота. Отже, більше не їстиме, і впрошувати не слід. Так само вона кладе хресні знамення на рот після позіхів.
— У Варочки дитя знайшлося,— каже. І її зчорніле обличчя, схоже на ружові пелюстки, мовби ще дужче чорніє. Перегодя вона додає: —Хлопчик.
— Охо-хо-хо,— зітхає баба Ликора.
— Чула чи не чула? — наче аж гнівається ранкова гостя.
— Вже принесла сорока на хвості...
— Її Ничипір де? Нема Ничипора. Тільки гуркнуло в небі — й забрали Ничипора на фронт, воює, поки головою не наклав. То хіба ото у Варочки дитя від святого духу?
— Буває ж і від святого духу,— стиха мовить баба Ликора.
— Де буває?
— А ген,— шанобливо каже баба Ликора й зводить злагіднілі очі на ікону, де божа кати тримає на одній руці своїй боже дитй, агдругою відвертає кулі від невідомого воїнства, враженого явйною чуда.
Тітка Ніла мовчить-мовчить, а потім зі злістю:
— Може, десь і справді буває, тільки не в нас! Тільки не в Овечачому, от!
— Хіба ж і, ми не люди?
— У людей не буває, от! А в овечацьких — і поготів!.. Таке, Ликоро, скажеш. Чи та Варочка зналася коли-небудь зі святим духом? І її Ничипір схожий на святого духа? Та й де той святий дух візьметься тепер?
— Еге, не з Варчиним щастям!.. Наш Тилимон... Усю зиму ото — як я в хату, він з хати. Все десь пропадав, а де, я й не знаю, поки добрі люди сказали. То я на нього мокрим рядном насіла: ти чого у Варочки і днюєш і ночуєш? Чи тобі вдома нема того, що є у Варочки?.. А Тилимон... Ти ж знаєш нашого Тилимона, дідька клишоногого. Знай, зуби мені продає, наче я його зубів не бачила. Бач, посеред зими їй у погребі діжечку з квашеними огірками лагодив, бо потік розсіл. А то з погрібником марудився, бо картопля в погребі стала мерзнути. А то завіси на дверцятах у коморі зносилися, то завіси ставив. А то стіна в хліві мало не повалилася, то підпірки підпирав. Воно й правда, що з Варочки хазяйка — як із кізяка батіг, але чого ти, хитрий Ти-лимоне, свого мішка підставляєш, коли твоє не мелеться?
— Бо вже такий Тилимон...
— Еге, такий! Сьогодні він у Варочки, вчора він у Казанджіїхи, позавтра він у Кобильчачки. А що ти забув у Казанджіїхи, що ти шукаєш у Кобильчачки? У Казанджіїхи стільки жіночих статків, що ширша, ніж довша. А Кобильчачка? А ця жердина жердиною, бо й мати в неї жердина, то що могла в спадок своїй дочці дати? І Тилимон такий волоцюга, такий волоцюга!
— Трудівник він, помагає всім,— несміливо заперечує баба Ликора.— А хто ще тим жіночкам-бідачкам поможе? Чи сокирою, чи молотком, чи вилами? А він і латку на чобіт поставить, і кулика на стріху вшиє, і яму під погріб викопає.
— Своїх борониш, Ликоро.
— А вже не чудю, Ніло.
— То що він такого накоїв, аж наче муха тебе вкусила? Чи раніше не чула, що овечацькі язиками плещуть? Чула! Аж тут — нате! — І баба Ликора киває на великий лозиновий кіш з манаттям, що стоїть на ослоні.— Привіялася, наче в тебе свого гнізда нема.
— Привіялася! — зворохоблюється тітка Ніла на те бабине казання.— Але ж ти не відаєш, що Тилимон накоїв! Скільки в нього тих колисок у клуні понав'язуваних, знаєш? То вчора звечора наче якась нечиста сила в нього вселилася, товчеться й товчеться в клуні, перебирає й перебирає колисками, наче біс макогонами. Та ще й співає. А потім найкращу колиску собі на голову — й гайда з клуні.