Спійманий на гарячому

Сторінка 5 з 8

Чарлз Діккенс

— Я покину його, містере Семсон, і дуже скоро, — казала дівчина. — Я знаю, життя моє наближається до кінця, а коли мене не стане, він, сподіваюсь, одружиться і заживе щасливо. Я впевнена, що він так довго не одружувався тільки заради мене та бідної, бідної моєї сестри.

Крісло на коліщатах зробило ще одну велику петлю на сирому піску і тепер знов поверталося до нас, поступово виписуючи витягнену вісімку завдовжки з півмилі.

— Мила дівчино, — сказав я стиха, роззирнувшись довкола і взявши її за руку, — не можна втрачати ні хвилини. Чуєте ви тихий гомін моря?

Вона глянула на мене з превеликим подивом і тривогою і мовила:

— Так.

— А ви знаєте, який голос буває у моря, коли наближається шторм?

— Так!

— Ви бачите, яке спокійне та мирне лежить воно перед вами; але ж ви знаєте й те, як грізно й нещадно воно може показати нам свою силу ось хоча б цієї ночі!

— Так!

— Але коли б ви ніколи не бачили й не чули його або ж не чули про жорстокості моря, хіба ви могли б повірити, що воно без будь-якого жалю вщент розбиває всі речі, що лежать на його шляху, і не шкодуючи руйнує все живе?

— Ви лякаєте мене, сер!

— Аби врятувати вас, люба, аби врятувати вас! Ради бога, зберіть свої сили, зберіться з духом! Були б ви тут сама, у владі припливу, що загрожує піднятися на п'ятдесят футів над вашою головою, небезпека була б менша тієї, від якої вас треба врятувати зараз.

Вісімка на піску була вже дописана, й до неї додалась коротка крива, що закінчилася біля скелі зовсім близько від нас.

— Клянуся Небом і Суддею всього людства, я ваш друг і друг вашої померлої сестри, тому дуже прошу вас, міс Найнер, не зволікаючи ні хвилини, піти зі мною до того джентльмена в кріслі!

Якби крісло зупинилося десь далі, навряд чи мені вдалося б умовити дівчину; але воно стояло так близько, що не встигла вона отямитись, як я звів її зі скелі й ми підійшли до крісла. Там я пробув з нею не більше двох хвилин. А через п'ять хвилин я відчув нез'ясовану втіху, побачивши — 8 того місця, де ми сиділи й куди я вернувся, — що дівчину підтримує чи то майже несе енергійний дужий чоловік, допомагаючи їй підійматися по крутих східцях, витесаних у скелі. Я знав, що, коли цей чоловік із нею, дівчина в безпеці, хоч би де вона була.

Я сидів сам на скелі, чекаючи на повернення містера Слінктона. Вже густіли сутінки й скрізь лягали темні тіні, коли він показався з-за скелястого мису: капелюх висів у нього на ґудзику, однією рукою він пригладжував мокре волосся, а другою проводив у них кишеньковим гребінцем усе ту саму доріжку.

— Моя небога відійшла десь, містере Семсон? — запитав він, роззираючись довкола.

— Після того як зайшло сонце, міс Найнер стало холодно, й вона пішла додому.

Він нібито здивувався — очевидно, вона навіть у дрібницях звикла не робити жодного кроку без його відома.

— Це я умовив міс Найнер, — пояснив я.

— А! — мовив він. — її легко умовити... для її ж блага.

Дякую вам. містере Семсон, удома їй буде краще. Сказати правду, місце, де купаються, виявилось далі, ніж я думав.

— Здоров'я у міс Найнер дуже слабке, — зауважив я. Вів похитав головою і глибоко зітхнув.

— Дуже. дуже, дуже! Пригадуєте, я вже казав вам про це Відтоді вона ніскільки не зміцніла. Я з тривогою бачу, як похмура тінь, що так рано впала на її сестру, гусне тепер довкола неї самої і стає дедалі темніша й темніша. Мила Маргарет, бідолашна Маргарет! Але не будемо втрачати надії.

Крісло на коліщатах рухалося перед нами із швидкістю, що зовсім не личила екіпажеві інваліда, п виписувало на піску якісь закарлюки. Прийнявши хустку з-перед очей, Містер Слінктон спостеріг це й сказав:

— Здається мені, ваш знайомий от-от перекинеться, містере Семсон.

— Так. схоже на те, — погодився я.

— Його слуга, напевне, п'яний.

— Слуги літніх джентльменів часом напиваються, — сказав я.

— Майор, мабуть, легкий, мов пір'їнка, містере Семсон.

— Мов пір'їнка, — підтвердив я.

В цей час крісло, на моє полегшення, сховалося в пітьмі. Якийсь час ми мовчки йшли поруч по піску. Та ось містер Слінктон знову заговорив, і в голосі його досі бриніло хвилювання, викликане хворобливістю його небоги.

— Ви ще довго тут проживете, містере Семсон?

— Та ні. Я їду звідси цієї ночі.

— Так скоро? А втім, справи постійно вимагають вашої присутності. Люди, подібні містерові Семсону, так потрібні іншим, що мусять відмовляти собі у відпочинку й розвагах.

— Може, й так, — сказав я. — В усякому разі, я їду звідси.

— В Лондон? —— У Лондон.;

— Я також буду там невдовзі після вас.

Це я знав так само, як він, незгірш. Але не сказав йому, що знаю. Не сказав і про те, яку зброю я прихопив для самозахисту і тепер, ідучи поруч нього, стискаю правою рукою в себе у кишені. Не сказав також, чому, коли споночіло, я намагався йти чимдалі від води.

Ми відійшли від берега, а далі нам було не по дорозі. Ми побажали один одному на добраніч і вже розлучилися, коли це він вернувся і сказав:

— Містере Семсон, дозвольте спитати вас про дещо. Бідолашний Мелтем... він ще живий?

— Коли я востаннє чув про нього, він був живий; проте він такий хворобливий чоловік, що проживе недовго і вже принаймні не зможе взятися за свої колишні заняття.

— Ах! Ах! — промовив містер Слінктон із глибоким почуттям. — Сумно! Сумно! Світ — це могила!

І він пішов своєю дорогою.

Не його вина, що світ насправді не могила; та я не сказав йому цього, так само, як не розповів про все те, що описав вище. Він пішов своєю дорогою, а я своєю, причому вельми поквапливо. Сталося це, як я вже сказав, чи наприкінці вересня, чи на початку жовтня. Наступного, і останнього разу я побачив його наприкінці листопада.

V

Я домовився твердо з одним знайомцем, що прибуду на сніданок до нього в Темпл. Ранок був холодний, дув різкий північно-східний вітер, мокрий сніг, перемішаний з грязюкою, лежав на вулицях товстим шаром. Я не зміг дістати екіпаж і незабаром промок до колін; та я все одно вирушив би в Темпл, навіть коли б мені довелося викупатися в тім болоті по саму шию.

Чоловік, що запросив мене, жив у Темплі, на горішньому поверсі наріжного будинку, що дивився на річку. На дверях його помешкання був напис: "Містер Беквіт". На протилежних дверях на тому самому майданчику: "Містер Юліус Слінктон". Двері обох квартир були розчинені навстіж, і все, що мовилося в одній, було чути в другій.