Спійманий на гарячому

Сторінка 3 з 8

Чарлз Діккенс

Він знай говорив і говорив, але, по суті, зовсім не набридливо, — здавалося, це ми самі спонукаємо його до балачки, — а я сидів і сердився на себе. Я подумки розібрав його обличчя на складові частини, от ніби це був годинник, і взявся докладно їх вивчати. Я не міг сказати, що мені не подобаються риси його обличчя, кожна зокрема; ще менше здатен я був сказати це, коли склав їх докупи. "В такому разі, чи це не страховинно, — спитав я себе, — що я міг запідозрити й навіть зненавидіти людину лише тому, що вона зачісується на прямий проділ?"

(Зазначу в дужках, що це не робило честі моєму здоровому глуздові. Спостерігаючи незнайому людину і спіймавши себе на тому, що яка-небудь дрібненька рисочка в ній видається тобі відворотною, не слід заплющувати на це очі. Адже вона може стати ключем до розкриття всіх її таємниць. Декілька волосин можуть показати, де сховався лев. Малесеньким ключиком можна відімкнути величезні двері.)

Трохи перегодом я знов зайшов у розмову з ним, і нам пощастило знайти спільну мову. У вітальні я спитав господаря дому, чи давно він знайомий з містером Слінктоном. Той відповів, що лише кілька місяців; вони познайомилися в одного присутнього тут відомого художника, а художник заприязнився з містером Слінктоном, коли той мандрував з небогами по Італії, сподіваючись, що там покріпиться їхнє здоров'я. Плани Слінктона на майбутнє розладнала смерть однієї з небог, тому він нині готується вступити знову до університету, дістати диплом і прийняти сан священика. Мені довелося переконати себе, що цим і пояснюється його цікавість до бідолашного Мелтема і що було майже жорстоко з мого боку запідозрити його через таку марницю.

IIІ

Через день опісля я знову сидів за своєю скляною перегородкою, коли це він знов увійшов до контори. Заледве я його побачив, ще й не почувши слів, як ураз ще дужче його зненавидів.

Це тривало коротку мить, — не встиг я глянути на нього, а він уже привітно помахав мені рукою в тугій чорній рукавичці й увійшов до мого кабінету.

— Добрий день, містере Семсон! Як бачите, я скористався з вашого люб'язного дозволу ненадовго відірвати вас від справ. Я не дотримав своєї обіцянки не турбувати вас інакше, як у важливій справі, адже справа моя — коли дозволено вжити це слово в цьому випадку, — справа моя щонайдріб'язковіша.

Я спитав, чим можу бути йому корисним.

— Дякую вам, нічим. Я просто зайшов до контори довідатися, чи не зрадив себе мій забарний приятель — чи не став він практичною і розсудливою людиною. Але, звісно, з'ясувалося, що він нічого не зробив. Люди взагалі неохоче роблять те, що треба, та особливо неохоче вони страхують своє життя. Для них це все одно, що написати заповіт. До чого люди марновірні — вони думають, ніби, написавши заповіт, неодмінно скоро помруть.

"Будьте ласкаві, сюди, просто сюди, містере Семсон. Не праворуч і не ліворуч". Мені так і чулося, мовби він, усміхаючись, шепоче ці слова, а його нестерпний проділ стирчав у мене просто перед очима.

— Деякі люди і справді так думають, — погодився я, — але таких, здається, не дуже багато.

— Ну, — промовив він, здвигнувши плечима й усміхнувшись, — хотів би я, щоб який-небудь добрий геній вказав моєму приятелеві правильну путь. Я трохи необачно пообіцяв його матері й сестрі — вони живуть у Норфолку — простежити за тим, щоб він застрахував своє життя, та й сам він обіцяв їм це зробити. Але він, напевно, так ніколи й не збереться.

Побазікавши ще хвилини дві про те-се, він пішов.

Наступного ранку, не встиг я відімкнути шухляди свого письмового столу, як містер Слінктон явився знову. Я завважив, що він підійшов просто до дверей у моїй перегородці, ні на мить не затримавшись у конторі.

— Ви можете приділити мені дві хвилини, дорогий містере Семсон?

— Прошу вас.

— Дуже вдячний, — сказав він, поклавши на стіл капелюх і парасолю, — я прийшов рано, щоб не уривати ваших занять. Річ у тім, що мене захопила зненацька заява мого приятеля.

— А хіба він написав заяву? — спитав я.

— Та-ак, — відказав він, задумано дивлячись на мене. І раптом йому неначе сяйнув несподіваний здогад: — Чи він тільки сказав мені, що написав? Можливо, це для нього лише новий спосіб відкрутитися. Чорт забирай, як це спало мені на думку!

Містер Адамс у цей час розпечатував ранкову кореспонденцію в конторі.

— Як прізвище вашого приятеля, містере Слінктон? — спитав я.

— Беквіт.

Я визирнув у контору й попросив містера Адамса перевірити, чи надійшла заява від Беквіта, і якщо надійшла, то принести її. Містер Адамс, виявляється, вже поклав цю заяву на прилавок. її легко розшукали в купі інших паперів, і клерк передав її мені. Альфред Беквіт. Заява про бажання застрахувати своє життя на дві тисячі фунтів. Позначена вчорашнім числом.

— Адреса — Мідл-Темпл, містере Слінктон.

— Так. Мій приятель живе на одних сходах зі мною — двері в двері. Але я ніяк не сподівався, що він укаже на мене як на свого поручителя.

— Але ж це дуже природно з його боку.

— Цілком правильно, містере Семсон, але я цього ніяк не сподівався. Та-ак! — Він дістав з кишені друкований бланк. — Як же мені відповісти на всі ці питання?

— Зрозуміла річ — по совісті, — відповів я.

— Авжеж, зрозуміла річ! — мовив він, з усмішкою звівши очі. — Я хотів тільки сказати, що питань надто вже багато! Але ви праві, що виявляєте таку передбачливість. Вам необхідно бути передбачливим. Ви дозволите скористатися вашим пером і чорнилом?

— Прошу.

— І вашим столом?

— Прошу.

Він уже назорював на столі місце між своїм капелюхом і парасолею, де б можна було покласти бланк. Тоді сів у мов крісло, перед моїм бюваром і чорнильницею, а я, ставши спиною до каміна, побачив просто перед себе довгу доріжку на його голові.

Перш ніж відповісти на яке-небудь питання, він прочитував його вголос і обговорював. Скільки років він знайомий з містером Альфредом Беквітом? Це йому довелося порахувати на пальцях. Який спосіб життя веде містер Альфред Беквіт? На це відповісти нетяжко: він надзвичайно поміркована людина, тільки, мабуть, надто ревно займається спортом. Усі відповіді були задовільні. Написавши останню, містер Слінктон переглянув їх від самого початку й нарешті підписався дуже гарним почерком. Тоді спитав, чи все він зробив, як вимагалось? Я відказав, що ми більше його не турбуватимемо. Чи може він залишити папери? Дуже вдячний.