кілька мотузок і залізних кілець різного розміру, на лівій руці у нього сиділа маленька мавпа, а позаду біг пес.
Це був Арторікс.
Коли він увійшов до міста, вулиці поблизу брами були безлюдні і мовчазні. 1 тільки неясний гомін, що долітав сюди, ніби гудіння безмірно велетенського вулика, попередив його про бурхливі веселощі в центрі величезного міста.
Вийшовши на Карінську вулицю, він побачив юрбу людей, що сунула назустріч з оркестром попереду. Ці люди несамовито танцювали і горланили гімн на честь Сатурна.
Арторікс, добре знайомий з побутом і звичаями римлян, одразу побачив, що в цій юрбі безладно перемішалися люди найрізноманітніших станів: поряд з убранням вершника він розрізняв сіру туніку безправного городянина, поруч з білою столою матрони — червоний одяг убогого раба.
Скоморох відійшов до стіни, щоб дати пройти цьому бурхливому потокові. Він хотів лишитися непомітним, намагаючися сховати мавпу, драбинку й кільця, щоб не виказати свого ремесла, бо не мав особливого бажання давати виставу і переривати свою подорож, яка, очевидно, мала певну мету.
Та це йому не вдалося, його помітили.
Збагнувши, що він скоморох, кілька чоловік почали гукати на тих, які вже пройшли, і примусили спинитися всю юрбу.
— Хай живе, хай живе, хай живе скоморох! — закричали всі одразу.
— А покажи-но своє штукарство! — гукнув один.
— Потіш Сатурна! — крикнув другий.
— Побачимо, що вміє робити твоя мавпа! — кричав третій.
— Ану, накажи собаці стрибати!
— Мавпу!.. Мавпу!..
— Ширше коло, ширше коло…
— Яка втішна мавпочка!
— Який гарний епірський пес!
Але серед цього галасу, який весь час наростав, ніхто не рухався, і це почало Арторіксові набридати; тому він нарешті сказав:
— Гаразд, гаразд, я покажу вам різні штуки. Я і мої звірята зробимо все, що зможемо, вшануємо Сатурна. Але для цього мені треба трохи місця.
— Правильно!
— Його правда!
— Зробимо коло!
— Відійдіть назад!
Усі кричали, але ніхто не рушав з місця. Нарешті хтось гукнув на все горло:
— Поведемо його разом з нами до Карінської курії!..
— Так, так, до Карінської курії!.. — залунало спочатку десять, потім двадцять, потім сотня голосів.
Довго кричали, що слід іти до Карінської курії, але всі стояли на місці. Нарешті ті, що були ближче до скомороха, обступили його і, пробиваючи дорогу ліктями, повернули туди, звідки щойно натовп прийшов. За ними всі поволі рушили до Карінської курії.
По дорозі до натовпу приєднувалися всі зустрічні, натовп зростав і незабаром досяг майдану, де височіла третя з тридцяти курій міста, яка звалася Карінською. Тут натовп розлився широким нестримним потоком і потіснив інших людей, які сиділи за столами просто неба і поглинали різну їжу та вино.
Спершу не обійшлося без замішання, взаємних прокльонів і погроз; нарешті почулися примирливі заклики: майдан облетіла чутка, що прийшов скоморох і даватиме виставу. Всі зраділи, стовпилися на сходах навколо круга, ставали навшпиньки, повилазили на табурети, столи, деякі видерлися на грати нижніх вікон сусідніх будинків, і в мертвій тиші, що настала, тисячі очей нетерпляче втупилися в Арторікса, який готувався давати жадане видовище.
Хвилину подумавши, молодий галл поклав на землю предмети свого ремесла, потім підійшов до одного з натовпу і подав йому кістяну кульку, сказавши:
— Передай по колу.
Потім він дав другу кульку розчервонілому від вина рабові, який сидів у першому ряді з виглядом щасливої людини, що чекає на ще більше щастя, і сказав йому:
— Пусти кульку по руках.
Сам Арторікс відійшов на середину звільненого для нього кола і звернувся до свого чорно-білого епірського пса, який сидів, дивлячись на хазяїна розумними очима:
— Ендіміон!
Пес скочив, замахав хвостом і, продовжуючи дивитись на хазяїна, ніби хотів сказати, що готовий виконати його накази.
— Ану мерщій, знайди білу кульку…
Собака метнувся туди, де біла кулька переходила від глядача до глядача.
— Ні, знайди червону кульку! — наказав Арторікс.
Ендіміон швидко повернувся туди, де з рук у руки передавали червону кульку, і хотів пробратися між ногами глядачів до того, хто тримав кульку. Але Арторікс гукнув так, ніби командував маніпулою воїнів:
— Стій!
Собака завмер.
— Ті, хто тримає зараз кульки, хай не передають далі: собака їх знайде.
Шепіт цікавості й недовіри перебіг натовпом, і знову запанувала напружена тиша. Арторікс, схрестивши руки на грудях, наказав собаці:
— Знайди і принеси мені білу кульку!
Ендіміон спритно пробрався попід ногами глядачів, підбіг до одного і, поклавши йому обидві лапи на груди, здавалось, прохав віддати кульку. Глядач (з його туніки, обшитої пурпурною тасьмою, видно було, що це — патрицій) дістав з-під тоги кульку і подав собаці, а той, схопивши її в зуби, поніс хазяїнові.
Схвальний гомін перейшов у вигуки та оплески, коли так само спритно собака знайшов і червону кульку.
Тоді Арторікс розклав свою дерев'яну драбинку, укріпив її на землі, нанизав на мотузку троє великих залізних кілець, прив'язав один кінець мотузки до верхньої частини драбини і, відійшовши на кілька кроків, натягнув мотузку за другий кінець на висоті чотирьох футів над землею. Потім він поставив мавпу на натягнуту мотузку і сказав їй:
— Ану, Псіхея, покажи оцим славним синам Квіріна свою спритність!
У той час коли мавпочка, звівшись на задні лапи, надзвичайно спритно пішла по мотузці, Арторікс сказав псові:
— Ану, Ендіміон, покажи цим знаменитим жителям міста Марса, як ти вмієш вилазити на драбину!
Поки мавпа ходила по мотузці, собака з усієї сили почав плигати з одного щабля на інший. Мавпа, під оглушливі оплески глядачів, дійшла до першого кільця, спустилася на нього, кілька разів обійшла кільце, потім знову скочила на мотузку, добралася до другого кільця, повторила те ж саме і пішла далі. За цей час собака нарешті виліз аж на верх драбини. Тоді Арторікс сказав йому:
— Ну, а як тепер, бідолахо Ендіміон, ти звідти злізеш?
Собака дивився на хазяїна, махаючи хвостом.
— Вилізти туди, хоч і не без труднощів, ти виліз, а що ти робитимеш, щоб злізти? — спитав Арторікс в той час, як мавпа виконувала свої сальтомортале на останньому, третьому кільці.