— Он як!., Присягаюся римськими богами Згоди! — здивовано і обурено вигукнув хлібороб, звертаючись до відпущеника. — Як?.. Підлий гладіатор спустошив віллу твого господаря і благодійника, а ти, негіднику, насмілюєшся захищати його вчинки і вихваляти його за доблесть!
— В ім'я всевишнього Юпітера, не думай так!.. — смиренно і шанобливо заперечив відпущеник. — Зовсім не про це я говорив!.. А до того ж, скажу тобі, гладіатори зовсім і не грабували віллу мого господаря…
— А чому ж ти щойно сказав, що їдеш доповісти Тітові Манлію Імперіозу про великі збитки, які заподіяли віллі гладіатори?
— Та збитки, про які я натякнув, заподіяні не палацові і не господарству… Я маю розповісти йому про втечу п'ятдесяти чотирьох з шістдесяти рабів, які були при віллі. Всіх їх гладіатори звільнили і дали право вибирати — йти за ними чи залишатися. Що ж, по-твоєму, це малі збитки? Хто тепер буде працювати, орати, сіяти, хто підрізатиме виноград і збиратиме врожай у маєтку мого господаря?
Нехай провалиться в Ереб Спартак з своїми гладіаторами! — люто й зневажливо крикнув апулійський землероб, — Вип'ємо за їхню погибель і за наше щастя!
Коли він розплатився і підвівся, щоб іти до стайні вибирати коня, хазяїн заїзду спинив його.
— Зачекай трошки, шановний громадянине, — щоб ніхто не міг сказати, що добрий чоловік поїхав від Азелліона без таблички гостинності!
І він вийшов з кімнати, залишивши в ній обох подорожніх.
— Як видно, добрий чоловік, — зауважив відпущеник.
— Напевне, — погодився апулієць.
Незабаром Азелліон повернувся з дерев'яною табличкою, на якій було написано його ім'я, і, розломивши її надвоє, дав апулійцеві половинку, на якій від підпису лишилося "… ліон".
— Ця половина таблички, — сказав він, — забезпечить тобі прихильність хазяїв інших заїздів. Показуй її їм і будь певен, що вони тобі відразу ж даватимуть найкращого коня. Так на поштових заїздах завжди поводяться з тими, хто має половину моєї таблички гостинності. Я пригадую, як одного разу проїздом, сім років тому, Корнелій Хрізогон, відпущеник славетного Сулли…
— Щиро дякую тобі за люб'язність, — перебив його апулієць. — І будь певен, що, незважаючи на твою нестерпну балакучість, Порцій Мутілій, громадянин Гнатії, завжди пам'ятатиме про твою гостинність і збереже почуття дружби до тебе.
В цей час прибув іще один подорожній, який, судячи з одягу, очевидно, був слугою. Він повів свого коня в стайню, де Порцій Мутілій дивився, як для нього в дорогу сідлають нового коня.
Привітавшись до Порція та Азелліона звичайним "Salvete", він поставив свого коня в одне із стійл з мармуровими яслами. Поки порався біля коня, до стайні зайшов поглянути на свого коня і відпущеник Манлія Імперіоза. Ляскаючи і пестячи коня, він, непомітно для Порція Мутілія та Азелліона, перезирнувся з слугою. Коли цей слуга кінчив поратися біля коня, то в дверях ніби вперше помітив відпущеника і скрикнув:
— О!.. Присягаюся Кастором!.. Лафреній!..
— Хто це? — швидко обернувся той. — Кребрік!.. Яким вітром занесло!.. Звідки їдеш?..
— А ти куди їдеш?.. Я — з Рима до Брундізія.
— А я з Брундізія до Рима.
Порцій Мутілій повернувся в бік слуги та відпущеника і почав крадькома стежити за їхньою розмовою. Ті одразу ж помітили, що він стежить за ними і прислухається до їхньої розмови, яку вони після перших вигуків вели півголосом. Проте Порцієві вдалося почути слова:
— Біля колодязя…
Потім слуга вийшов із стайні, а відпущеник залишився
біля свого коня.
Вийшовши з стайні, Порцій Мутілій сказав Азелліонові:
— Зачекай на мене тут… Я зараз повернуся.
Він підбіг до колодязя, який був позаду будинку і з якого звичайно брали воду для поливання городу, і причаївся з другого боку за цямриною.
Він пробув там хвилин три, коли почув кроки з лівого боку й інші кроки з правого боку будинку.
— Ну як? — спитав Лафреній, голос якого Порцій впізнав одразу.
— Я довідався, що мій брат Марбрік утік до табору гладіаторів, — поспішно півголосом відповів слуга, — то і я втік з вілли мого господаря і теж пробираюся туди.
— А я, — теж тихо промовив Лафреній, — під тим приводом, що треба сповістити Тіта Імперіоза про втечу з вілли всіх його рабів, їду до Рима забрати мого любимого сина Егнація, якого не хочу залишати в руках наших гнобителів. Потім разом з ним теж неодмінно втечу до табору нашого доблесного вождя.
— Ну, то прощай, не треба, щоб нас бачили разом; цей апулієць поглядав на нас підозріло.
— Я теж побоююся, що він за нами стежив. Прощай! Щасти тобі.
— Вірність!
— І перемога!..
Порцій Мутілій почув, як слуга і відпущеник розійшлися в різні боки.
Тоді він вийшов з своєї схованки, запитуючи себе здивовано, чи то і є та важлива таємниця, про яку він збирався дізнатись, і чи справді це є ті вороги, яких він надіявся викрити. Трохи подумавши над цією пригодою, він похитав головою, усміхаючись сам до себе, і почав прощатися з хазяїном заїзду. Потім Порцій скочив на коня і, давши йому остроги, помчав у напрямі до Барія, а Азелліон усе ще біг за ним і гукав:
— Щасливої дороги, хай боги оберігають тебе в путі!.. Дивіться-но!.. Дивіться!.. Як молодецьки він скаче! Який гарний він на моєму Артаксерксі!.. Прощай, прощай, Мутілію!..
Порцій Мутілій, в якому читачі вже, звичайно, впізнали вільнонародженого Рутілія і якого Спартак послав з дорученням до Катіліни, їхав собі далі і міркував над кумедним випадком, що трапився з ним на поштовому заїзді.
Надвечір другого дня Рутілій побачив хмару куряви, що стелилася за вершником, який їхав попереду. Рутілій, завжди обережний у дорозі, пришпорив свого коня і скоро наздогнав вершника. То був не хто інший, як Лафреній, з яким він зустрічався біля Барія на заїзді Азелліона.
— Здрастуй, — сказав відпущеник, навіть не глянувши, хто це його наздогнав.
— Здрастуй, Лафренію Імперіоз! — відповів Рутілій.
— Хто це? — здивовано обернувся відпущеник.
Упізнавши Рутілія і полегшено зітхнувши, він сказав:
— А, це ти, шановний громадянине!.. Хай оберігають тебе боги!
Щедрий душею, чесний Рутілій був зворушений тим, що відпущеник їхав до Рима викрасти свого сина і потім разом з ним тікати до табору гладіаторів. Деякий час він мовчки дивився на цю людину, та от йому спало на думку пожартувати з нею, і несподівано він сказав суворо: