Тільки-но він ступив на поріг, як воротар сказав йому, що Мірца нетерпляче жде його в кімнаті перед приймальнею Валерії.
Спартак з хвилюванням у серці, ніби передчуваючи якесь лихо, побіг до покоїв Валерії. А Мірца вже йшла назустріч, говорячи:
— Нарешті!.. Вже майже годину чекає тебе господиня.
Вона мерщій пішла доповісти Валерії про нього і за хвилину ввела його до приймальні.
Валерія, невимовно бліда, в темній тозі і чорному серпанку, була ще прекраснішою та привабнішою, ніж будь-коли, їй дуже личив траур.
— Спартак!.. Мій Спартак!.. — схвильовано промовила вона, підвівшись з ложа і ступивши кілька кроків йому назустріч. — Чи ти ще кохаєш мене?.. Чи кохаєш ти ще мене найбільше в світі?..
Спартак уже кілька днів перебував у полоні інших думок і почувань, тому зніяковів од цього несподіваного запитання. Тільки трохи згодом він відповів:
— Чому, Валеріє моя, ти про це питаєш? Може, я тебе чим скривдив? Чи дав тобі привід сумніватися в моїй відданості тобі, в моїй ніжності, в моїй глибокій до тебе повазі?..
Ти замінила мені покійну матір, мою бідолашну дружину, яка загинула в рабстві під батогом наглядача. Адже для мене ти все на світі… Тобі присвячені всі мої думки і почуття серця…
— Ах! — сказала Валерія, і її очі радісно заблищали. — Я завжди чекала саме такого кохання. І саме так ти мене кохаєш і завжди кохатимеш! Чи не правда?
— Правда!.. Завжди кохатиму!.. — тремтячим од хвилювання голосом відповів рудіарій і, ставши навколішки, почав стискати і вкривати поцілунками руки матрони. — Завжди я обожнюватиму тебе, Валеріє, мов богиню, якщо навіть… якщо навіть… — Він не міг продовжувати далі.
— Що з тобою?.. Що з тобою сталося? Спартак… скажи… що сталося?.. — задихаючись, повторювала Валерія, притискуючи до свого серця його голову, цілуючи його чоло.
В цю хвилину почувся легенький стукіт у двері.
— Встань! — швидко сказала півголосом Валерія Спартакові, потім, наскільки змогла, звичайним тоном спитала:
— Чого тобі, Мірцо?
— Приїхав Гортензій і питає тебе, — відповіла рабиня з-за дверей.
— Уже?! — сказала Валерія.
І одразу додала:
— Хай трошки зачекає… попроси його хвилинку зачекати.
— Добре.
Валерія прислухалась, як віддалялися кроки Мірци, трохи помовчала і швиденько сказала Спартакові:
— Ну от… він уже прийшов… Тому я тебе так нетерпляче чекала… І саме тому питала тебе, чи готовий ти всім пожертвувати задля мене. Знай же, що він… Гортензій про все знає… знає, що я тебе кохаю і що ти кохаєш мене…
— Що ти кажеш?.. Звідки? — схвильовано скрикнув Спартак.
— Мовчи!.. Не знаю… Він мені про це говорив… і сказав, що прийде сьогодні ввечері… Тепер ти сховайся… сюди… в цю кімнату, — сказала Валерія, піднімаючи портьєру на дверях. — Невидимий, ти почуєш усе… і дізнаєшся, як може кохати Валерія.
Підштовхнувши рудіарія до суміжної кімнати, вона тихо додала:
— Хоч би що тут сталося — жодного слова, жодного руху, поки я тебе не покличу.
І вона опустила портьєру; потім, притискаючи руки до грудей, щоб затамувати биття серця, сіла на ложе. їй пощастило опанувати себе і тоді вже спокійно, невимушеним тоном покликала:
— Мірцо!
Дівчина з'явилася в дверях.
— Ти сказала Гортензію, що я сама у приймальні?
— Я виконала твій наказ.
— Добре, тепер запроси його сюди.
Знаменитий оратор, серйозний і насуплений, увійшов до приймальні сестри. Вже цілих півмісяця він не голив бороди, був одягнений у темну туніку і в тогу з темної шерсті.
— Здрастуй, любий Гортензію! — сказала Валерія.
— Здрастуй, сестро, — похмуро відповів він.
— Сідай і не гнівайся на мене, брате, а говори прямо й одверто.
— Не одне тільки горе звалилося на нас зі смертю нашого любого Сулли, а ще й друге, несподіване, незаслужене. Мені стало відомо, що ти, дочка моєї матері, знехтувала повагою до самої себе, до крові Мессали, до шлюбного ложа Сулли, вкрила себе ганьбою, вступивши у безсоромний зв'язок з якимсь мерзенним гладіатором. О Валеріє! Валеріє!.. Що ти наробила?
Спершись рукою й чолом на спинку крісла, він замовк у скорботній задумі.
— Слухай, Гортензію, ти обвинувачуєш мене в дуже тяжкому злочині. Перш ніж захищатись і щоб мати змогу захищатись, я питаю тебе, звідки походить це обвинувачення?
Гортензій підвів голову і, провівши долонею по лобі, поривчасто відповів:
— Із багатьох джерел… Через шість чи сім днів по смерті Сулли Хрізогон передав мені ось цей лист.
З цими словами Гортензій подав Валерії пожмаканий папірус. Вона розгорнула його і прочитала:
"ЛУЦІЮ КОРНЕЛІЮ СУЛЛІ, ІМПЕРАТОРУ, ДИКТАТОРУ, ЩАСЛИВОМУ ЕПАФРОДІТУ, ДРУЖНІЙ ПРИВІТ.
Віднині, замість звичайних слів: "Стережися собаки!", ти міг би написати над порогом свого дому: "Стережися гадюки!", вірніше, гадюк, бо не одна, а дві гадюки звили собі гніздо під твоєю покрівлею: Валерія і Спартак.
Не піддайся раптовому гніву: підстережи їх у час, коли співають перші півні, і ти побачиш, яке знущання чиниться над іменем, над шлюбним ложем найстрашнішої і наймогутнішої людини в світі.
Хай завжди охороняють тебе боги від подібного лиха".
Кров ударила в обличчя Валерії при перших же словах цього листа, а коли кінчила читати — воно стало мертвотно блідим.
— Звідки Хрізогон дістав цього листа? — глухо, крізь зціплені зуби спитала Валерія.
— На жаль, як не намагався, він не зміг пригадати, від кого прийшов цей лист. Він пам'ятає тільки що раб, який привіз цей лист, прибув до Кум через кілька хвилин після смерті Сулли. Вбитий горем, він машинально взяв тоді листа і тільки через тиждень звернув на нього увагу, не розуміючи, як він до нього потрапив.
— Чи слід мені переконувати тебе, — після короткого мовчання спокійно сказала Валерія, — що анонімний донос не може бути таким доказом, щоб через нього ти, Гортензію, мій брат, міг обвинувачувати мене, вдову Сулли…
— Та й Метробій у невтішному горі від смерті свого друга, вважаючи своїм священним обов'язком помститися за його знеславлену честь, прийшов до мене через десять чи дванадцять днів після смерті Корнелія і розповів мені про твій зв'язок із Спартаком. Він привів до мене рабиню, яка проводила Метробія в кімнату, суміжну з твоєю приймальнею у кумському палаці, звідки Метробій на власні очі бачив, як пізньої ночі Спартак входив до тебе.