Вона не тільки безоглядно його кохала, але й поважала, шанувала, захоплювалась ним так, як кілька місяців тому думала, що зможе поважати й шанувати Луція Корнелія Суллу.
Спартак почував себе невимовно щасливим.
Саме в цей час Спартак одержав кілька запрошень від Евтібіди. Кожного разу вона кликала його ніби в справі змови гладіаторів. Спартак, нарешті, пішов до неї.
Евтібіда, якій ще не було двадцяти чотирьох літ, народилася на околиці Афін. 668 року римської ери, тобто за вісім років до описуваних подій, Сулла взяв після тривалої облоги Афіни, і чотирнадцятилітня Евтібіда стала рабинею.
Потрапивши до рук розпусного патриція Публія Стація Апроніана, вона, будучи від природи заздрісна, горда, запальна і схильна до зла, незабаром утратила всяке почуття сорому.
Незабаром ця дівчина дістала свободу. Тоді вона поступово здобула вплив, силу, багатство. Крім надзвичайної вроди, природа щедро обдарувала її розумом, який вона старанно гострила, придумуючи різного роду тонкі хитрощі й лукаві інтриги. Саме в цей час вона побачила Спартака.
його геркулесівська сила і врода породили в її серці недобру пристрасть. І вона не сумнівалася, що гладіатор відгукнеться на її почуття.
Заманувши Спартака до свого дому, гречанка пустила в хід усі засоби спокуси, які тільки могла винайти її уява. Але вона побачила, що рудіарій лишається байдужим до неї.
В цей час Спартак став учителем гладіаторів Сулли і згодом виїхав у Куми, де в чудовій віллі оселився колишній диктатор разом з своєю сім'єю і почтом.
Евтібіда, глибоко ображена в своєму почутті і самолюбстві, здогадувалася інстинктивно, що тут не обійшлося без суперництва, що тільки почуття до іншої жінки заважало Спартакові кинутися їй в обійми. Вона всіляко намагалася забути рудіарія, викинути з голови саму думку про нього, та дарма! Людське серце — і так було завжди — бажає саме того, що для нього недосяжне, і чим більші перепони стоять на шляху до жаданої мети, тим дужче воно прагне того досягнути. Тому Евтібіда, досі безжурна й щаслива, опинилася в найсумнішому для людини становищі. Серед настогидлого багатства і зовнішньої видимості щастя життя стало для неї нестерпне.
Ми бачили, з якою радістю вона вхопилася за можливість відомстити воднораз людині, яку вона ненавиділа й кохала, і ненависній щасливій суперниці.
Поки Евтібіда віддається в своєму кабінеті пориванням своєї порочної натури, а Метробій мчить на прудкому коні в Куми, ми розповімо, що робилося в таверні Венери Лібітіни. Цього дня Спартакові і всій справі знедолених тут загрожувала небезпека.
Надвечір сімнадцятого дня квітневих календ (16 березня) 676 року в Лутації Одноокої зібралося кілька гладіаторів, щоб поїсти сосисок, смаженої свинини і випити вина.
На чільному місці, як розпорядник трапези, сидів галл гладіатор Крікс. Завдяки своїй силі і мужності він заслужено користувався авторитетом серед своїх товаришів і повагою Спартака.
Стіл, за яким сиділи гладіатори, був накритий у другій кімнаті таверни. Тому гладіатори почували себе вільно й зручно і могли без остраху розмовляти про свої справи, тим більше, що в першій кімнаті відвідувачів було мало. Та й ті, які заходили в цю годину, нашвидку випивали кухоль вина і йшли собі далі.
Коли сіли за стіл, Крікс помітив у кутку кімнати невеличкий столик із залишками закуски і перед ним стілець.
— А скажи мені, Лутаціє Кібела — мати богів, — звернувся Крікс до хазяйки таверни, яка поралася біля їхнього столу, — скажи-но, хто обідав за цим столиком?
Лутація обернулась і здивовано скрикнула:
— Куди ж він подівся?.. От тобі й на!..
І потім додала:
— Ах, нехай боронить мене Юнона Луціна… Він мені не заплатив…
З цими словами Лутація підбігла до столика, а Крікс спитав знову:
— Та хто ж цей невідомий, що криється під іменем "він"?
— Ах! — полегшено зітхнула Одноока. — Я на нього набрехала… Я знала, що він порядна людина. Ось він залишив вісім сестерцій на оплату рахунку… навіть більше, ніж належить. Ще чотири з половиною асси лишається в кредиті.
— Щоб тебе болячка задавила, чи скажеш ти, нарешті!..
— Бідолашний, — вела далі Лутація, прибираючи стіл, — він забув тут свою табличку з розрахунками і свій стилос…
— Бодай Прозерпіна сьогодні ж злопала твій язик, зварений у солодкому оцті, стара мегеро! Чи ти будеш відповідати зрозуміліше? — гримнув Крікс, бо йому вже урвався терпець від цього базікання.
— Та скажу!.. Голодранці… ви допитливіші від жінок, — з серцем відказала Лутація, — Тут обідав один сабінський торговець зерном, що приїхав до Риму в своїх справах. Ось уже кілька днів він приходить сюди саме в цю годину.
— Ану, покажи мені, — сказав Крікс, віднімаючи в Лутації маленьку дерев'яну табличку, покриту воском, і кістяну паличку. Він почав читати записи торговця.
На табличці справді було позначено різні міри зерна з відповідними цінами збоку, імена власників зерна, які, мабуть, одержували від торговця завдаток, бо поряд з іменами стояли різні цифри.
— Але я не збагну, — говорила Одноока, — коли саме він вийшов… Я могла б заприсягнутися, що тієї миті, коли ви входили, він був іще тут… А… розумію! Мабуть, він мене кликав, коли я готувала для вас сосиски, та дуже квапився і пішов собі… а гроші залишив, як порядна людина.
І Лутація, забравши назад паличку з таблицею, вийшла, промовивши:
— Завтра… якщо він прийде… а напевно прийде, я поверну все, що йому належить.
Гладіатори їли майже мовчки, і тільки згодом один з них спитав:
— Ну як?.. Про сонце немає ніяких звісток? [2]
— Його весь час облягають хмари[3], — відповів Крікс.
— Однак це дивно! — зауважив один.
— І незрозуміло, — прошепотів другий.
— А що мурашня? [4] — запитав третій.
— Розмножується і ретельно робить свою справу, чекаючи літа [5].
— О, хай прийде швидше літо, хай сонце, сяючи своїм могутнім промінням, звеселить працьовитих мурах і спалить крила злим осам [6].
— Скажи мені, Кріксе, скільки зірок уже видно? [7]
— Вчора було дві тисячі двісті шістдесят.
— А чи сходять ще нові?
— Безперервно, і з'являтимуться доти, поки не засяє над світом синій небосхил, укритий міріадами зірок.
— Глянь на весло[8] — сказав один з гладіаторів, побачивши Азур, рабиню-ефіопку, що принесла вино.