В цей час жрець і Евтібіда підійшли до храму і залишили двох каппадокійців у дубовому гаю біля шляху, що вів з міста до храму. На відстані півтора постріли з самостріла від гаю стояла вілла, в якій розмістилися гладіаторські дозорці. Незважаючи на їхню обережність, пориви вітру час од часу доносили до каппадокійців шум їхніх кроків і тиху розмову.
— Ну то що ж, Ерцідане, ми мусимо будь-що взяти молоду амазонку живцем, — прошепотів на своїй мові один раб другому.
— І ми це зробимо, Аскубар, — відповів Ерцідан. — Якщо зможемо…
— Я також сказав би… якщо зможемо.
— Скажу тобі просто, тільки побачу, що вона борониться мечем або кинджалом, я вб'ю її двома ударами. Бо якщо нам чути звідси тиху розмову гладіаторів, то вони, певно, почують лемент цієї пискухи.
— Звичайно, почують, вмить прибіжать сюди, і тоді кінець нам…
— Твоя правда, присягаюсь Юпітером!.. Тут є над чим подумати.
Обидва каппадокійці замовкли, охоплені важкими думками.
Раптом крізь шелест листя вони ясно почули кроки в кущах.
— Хто там? — приглушеним голосом окликнув Аскубар, витягаючи меч з піхов.
— Хто там? — повторив Ерцідан.
— Мовчіть! — озвався жіночий голос. — Це я… Евтібіда… Я оглядаю місцевість… А вам нічого наслухати позаду себе, стежте за дорогою.
Все це вона сказала пошепки, підійшовши до них, потім зникла в кущах, і знову каппадокійці чули тільки шелест вітру.
Аскубар й Ерцідан довго мовчали. Нарешті перший прошепотів другому:
— Ерцідане!
— Ну?
— Знаєш, що я думаю?
— Що ця справа складніша, ніж здавалося спочатку?
— Я про це вже думав, а тепер міркую, як нам з честю вийти сухими з води.
— Оце діло! Ну і придумав?
— Здається, придумав.
— Що ж ти придумав?
— Коли маленька амазонка наблизиться, ми тихенько візьмемося за луки і з одинадцяти-дванадцяти кроків пустимо
Б неї дві добрі стріли, одну в шию, другу в серце… Думаю, що й не скрикне. Що скажеш на це?
— Молодець, Аскубар!.. Непогано.
— А тій скажемо, що вона боронилася.
— Гаразд! Так і зробимо.
І обидва каппадокійці наготували луки і завмерли, прислухаючись.
Тим часом Евтібіда тривожно блукала навколо і нетерпляче чекала світанку. Години здавалися їй вічністю. Не раз виходила вона на узлісся, мало не до гладіаторської сторожі, і поверталася назад. Нарешті помітила, що сірокко, який бушував усю ніч, майже вщух. Евтібіда подивилася на обрій, на вершини Апеннін Г побачила, що хмари там ледве взялися блідими жовтогарячими підпалинами. Задоволено зітхнувши при цих ознаках світанку, вона ще раз вийшла на дорогу до вілли і обережно пішла до сторожі. Та не пройшла вона і двохсот кроків, як тихий голос загрозливо окликнув її:
— Хто йде?
Це були гладіаторські дозори, які перед світанком вийшли поглянути навколо.
Евтібіда нічого не відповіла, швидко повернулась і якнайтихіше подалася до гаю.
Дозорець, не діставши відповіді, побіг за нею.
Невдовзі гречанка і гладіатори наблизилися до узлісся, де з натягнутими луками причаїлися каппадокійці.
— Чуєш кроки? — спитав Аскубар в Ерцідана.
— Чую.
— Готуйсь!
Перші проблиски світанку почали розсіювати нічну темряву, і раби помітили невеличкого воїна, який швидко наближався до них. Проте розгледіти його обличчя не можна було.
— Це вона… — ледве чутно прошепотів Аскубар своєму товаришеві.
— Так… На ній панцирна туніка… шолом… і така маленька, безперечно — жінка.
Обидва каппадокійці націлились і разом спустили тятиву. Дві стріли полетіли з свистом: одна впилася в шию, друга — крізь срібну кольчугу — в груди… Евтібіди. Пролунав довгий пронизливий крик. Аскубар й Ерцідан враз почули тупіт багатьох ніг і сильний голос:
— До зброї!
Каппадокійці кинулися навтіки у напрямі римського табору, а біля тіла Евтібіди спинився декуріон з чотирма гладіаторами. Вона глухо стогнала, болісно хрипіла, але не могла вимовити й слова.
Розвиднілося. Гладіатори поклали поранену край шляху, притулили спиною до дуба, зняли шолом. Вони побачили, як по плечах розсипалося густе руде волосся, і в один голос скрикнули:
— Жінка!
Нахилилися, щоб роздивитися обличчя, вже покрите смертельною блідістю, і, одразу впізнавши, скрикнули в один голос:
— Евтібіда!
В цей час до дуба підійшла маніпула гладіаторів і обступила поранену.
— Якщо вона поранена, то хтось мусив її поранити, — сказав центуріон. — Ану, хай півсотні бійців спіймають убивць, боеони ще не встигли далеко втекти.
Півсотні гладіаторів побігли до храму Геркулеса Оліварія. Інші стояли навколо вмираючої, похмуро, в глибокому мовчанні дивлячись, як конає та, що заподіяла їм стільки лиха.
— Евтібідо! Тричі проклята зраднице! — суворо вигукнув центуріон. — Що ти тут робила в цей час?.. Хто тебе поранив? Нічого не розумію… Але гадаю, що це був якийсь новий злочинний задум… і його жертвою впала ти сама.
З посинілих уст вирвався болісний стогін, і вона зробила гладіаторам знак рукою, щоб її облишили.
— Ні! — крикнув центуріон і жестом прокляття простер над нею свою правицю. — Через твою зраду загинуло сорок тисяч наших братів… і ми тепер нагадуємо тобі про твої злочини, конай ще тяжче, і хай заспокояться їхні невідомщені тіні.
Евтібіда звісила голову на груди, немов сконала, і тільки тяжкі уривчасті зойки свідчили, що вона ще жива.
В цей час півсотні гладіаторів, посланих навздогін за каппадокійцями, повернулися назад і привели пораненого стрілою Ерцідана.
Він розповів усе, що йому було відомо, і гладіатори зрозуміли все.
— Що тут сталося? — почувся жіночий голос.
Це була Мірца. Озброєна, ішла вона в супроводі Цетул до храму Геркулеса.
— Стріли, які мерзенна Евтібіда наготувала, щоб вразити тебе, пронизали, хвала Геркулесові, зрадницю, — відповів центуріон, пропускаючи Мірцу в коло гладіаторів.
Почувши голос Мірци, Евтібіда підвела голову і втупила в неї палаючий ненавистю і розпукою погляд. Вона скривила губи, силкуючись щось сказати, простягла до Мірци руки з розчепіреними пальцями, немов жадала схопити її. Останнім зусиллям Евтібіда шарпонулася вперед, ще раз зойкнула, заплющила очі і впала мертвою, вдарившись головою об стовбур дерева.
— Цього разу птахолов сам попався в сильце, — вигукнув центуріон.
Покликавши Мірцу і всіх інших, він мовчки пішов від огидного трупа.