Зненацька я сповільнюю крок і зупиняюся. Зупиняюся, наче мене стримує повітряна пружина. Всім тілом переважуюсь з пальців лівої ноги на п'ятку правої, а потім знову переношу центр ваги на ліве коліно. Бо схил досить крутий.
Дорога не асфальтована, а з грубозернистого бетону, через кожних десять сантиметрів порізана вузенькими борозенками — мабуть, щоб запобігти ковзанню. Та пішому з того невелика користь, бо пилюка й клаптики шин згладили всі нерівності. А тому в дощ та ще й у стоптаних черевиках йому йти нелегко. Можливо, таке покриття розраховане на автомашини й ці борозенки їм прислужаться. Не виключено, що вони сприяють відведенню талої води у рови, коли стоки переповнені.
Однак усі ці хитрощі виявляються зайвими, бо автомашин тут зовсім мало. Тротуарів немає, а тому кілька жінок з кошиками у руках розбрелися по дорозі і, захопившись розмовою, нічого не помічають. Висвистуючи, наче для остороги, серединою дороги спускається хлопчак на роликових ковзанах. Я квапливо відступаю набік, бо теж ішов посеред дороги.
Тут я сповільнюю крок і зупиняюсь. Зупиняюсь, наче мене стримує повітряна пружина. Всім тілом переважуюсь з пальців лівої ноги на п'ятку правої, а потім знову переношу центр ваги на ліве коліно..
Ліворуч — крута кам'яна стіна, праворуч — низеньке залізне поруччя, за ним неглибокий кювет, а далі майже прямовисна круча. Така ж стіна наче перетинає дорогу, що повертає ліворуч і вихоплюється на узгір'я. Як пройду п'ять-шість кроків, то обрій поширшає і переді мною відкриється житловий масив на узвишші. Я в цьому не сумніваюся. Знайома дорога, знайома настільки, що навіть забуваєш про навколишній краєвид, коли навмисне не зосереджуєш на ньому уваги... дорога, якою я проходив не одну сотню разів... І зараз, як завжди, я йду по ній — я повертаюся додому.
Та раптом я мимоволі зупиняюся. Зупиняюся, наче мене стримує повітряна пружина. Зупиняюся під враженням того, ніби цей дивно-яскравий краєвид навколо спадистої дороги жене мене назад. Я знаю, чому зупинився, але в це важко повірити. Я чомусь не можу пригадати краєвиду, що мав би відкритися за поворотом, з такою ж виразністю, як схил середі мною.
Однак підстав для тривоги ще не було. Адже такі провали пам'яті, здається, не раз бували в мене. Я почекаю. Коли пильно дивишся на стіну, викладену квадратними плитками, вона випадає з фокуса й відчуття відстані зникає. Буває, що на мить забуваємо навіть ім'я знайомої людини. От і зараз я переважусь усім тілом на ліву п'ятку й почекаю — сподіваюсь, недовго,— поки фокус відновиться. Бо за поворотом на узвишші житловий квартал, а в ньому і мій дім. Я не можу його згадати, але він там напевне є.
Як годиться у таку пору року, небо затягли негусті синю-вато-попелясті хмари і, хоч наручний годинник показує четверту годину двадцять вісім хвилин, здається, ніби надходить вечір. Ще можна розпізнати борозенки впоперек дороги, але тіней уже не видно. Кам'яна стіна ліворуч, обросла вогким мохом, що рано притягає до себе темряву, почорніла. Ковзаю поглядом угору й доходжу до пощербленої вітром, нерівної лінії — лише там небо раптом світлішає. По той бік стіни я, звісно, не можу заглянути, але знаю, що на схилі гори притулилися купкою три дерев'яні будиночки й обсаджений деревами гуртожиток чи готель. Туди від підніжжя схилу, мабуть, веде інша дорога, але я рідко нею користувався, а тому мало що пам'ятаю — нічого не вдієш. І все-таки я хочу вірити, що в моїй пам'яті щось збереглося, хай навіть нечітко, розпливчасто. Якби в цьому краєвиді не пролягала стежинка в минуле, то й спогадів не було б. Якщо справді незнайому місцевість я сприймаю, як знайому, то чи не означає це, що мені байдуже, якби не стало всього світу за межами мого поля зору? Проте зник лише житловий квартал на узвишші.
Північ... Та хіба можна вгадати напрям, коли не видно сонця? Інша річ, якби я був у долині під кручею. Піднявшись нагору, я бачу внизу черепичні й бляшані покрівлі, наче намальований на папері іграшковий лабіринт — людський розсадник і ліс антен, що прагнуть радіохвиль,— а також димар громадської лазні, поряд з кам'яним муром... Та я певен, що зміг би в пам'яті пройти крізь цей лабіринт до лазні, що стоїть у мене перед очима. Вулиця, якою полюбляють ходити старі люди, що сідають під крамницею ще перед її відкриттям і курять сигарети. Вулиця, якою після третьої години поспішають жінки з речами для лазні в руках. Об'їзна дорога під кручею, по якій снують невеликі вантажівки, що перевозять паливо. На її узбіччі лежать купи поламаних рекламних щитів.
Переступаючи з ноги на ногу, починаю задихатися. В міру того, як дихати стає важче, поступово наростає тривога. А може, навпаки — наростає тривога, а тому дихати стає важко? Краєвид не попадає у фокус — це ще півбіди, та от квартал на узвишші за поворотом поступово перетворюється на білу пляму, наче його стирають доброю гумкою. Зникають барви, зникають обриси, форми, врешті здається, ніби зникає саме життя. Від підніжжя схилу долинає чужа хода. Мене наздоганяє якийсь чоловік, начебто службовець, із портфелем під лівою пахвою і з парасолькою в правій руці. Він іде, зсутулившись і розмахуючи парасолькою в такт крокам. Видно, відірвалася застібка, бо складки парасольки, немов дихаючи, то розходяться, то сходяться. Звичайно, я не посмів його окликнути, але в якусь мить захотілося піти за ним слідом. Може, найголовніше — це йти отак, без вагань, уперед? У всякому разі, через п'ять-шість кроків я побачу, що ховається за поворотом. Здається, ніби все легко розв'яжеться — так проковтується з водою таблетка, що застряла в горлі,— коли я переконаюсь у реальності того краєвиду. Незнайомець тим часом уже завертає за ріг. Він зник, але зойку не чути. Мабуть, він був певний, що квартал на узвишші таки існує. Я напевне зможу зробити те, що вдалося йому. Залишилося ступити тільки п'ять-шість кроків, згаяти менш ніж десять секунд — втрата невелика.
Та чи справді невелика? А що як, не дочекавшись, поки до мене вернеться пам'ять, я побіжу й побачу перед собою незнайомий краєвид? Що ж тоді робитиму? Адже не виключено, що цей, здавалося б, такий знайомий краєвид, що відкриється на середині схилу, може швидко завести у невідомий світ. Це цілком можливо. Адже будинки на косогорі — просто склеєні докупи клаптики уяви, а пам'ять про лабіринт під кручею — звичайнісінька асоціація, викликана димарем громадської лазні. А до висновку, що тут північний бік гори, я, очевидно, дійшов тому, що простором від муру до бетонної дороги заволодів бруднувато-сірий мох.