Дівчина, безсоромно заглядаючи мені в очі, радісно шепоче:
— Як цікаво... мужчина...
Та все одно я вирішую, що мені нема чого сюди повертатися.
То немов біліє, то немов чорніє — залежно від того, що собі уявляю — висушене сонцем полотно швидкісної автостради... Автомашина мчить із швидкістю дев'яносто кілометрів на годину, на десять кілометрів більшою за дозволену... Мотор деренчить так, немов між лопасті електричного вентилятора встромлено дротину, шини ляскотять, ніби хтось одриває пластир від рани... Все моє тіло просякло шумом, але я нічого не чую, мовби довкола цілковита тиша... В очах відбивається тільки бетонна дорога, що впирається в небо... Ні, це не дорога, а швидкоплинна смужка часу... Я нічого не бачу, тільки відчуваю, як біжить час...
Зовсім не віриться, що десь попереду доведеться платити за проїзд... Не віриться, то й не треба... Ніяк не збагну, чому, власне, я мчу зараз цією дорогою... Вже давно минула та година, коли я мав зайти до контори й зустрітися з шефом... Розмови з клієнткою я теж уникаю... Хіба звідси, де мені не слід бути, можна кудись добратися?.. Порожній час... Безцільно згаяний... Яке марнотратство!.. Натискую щосили на акселератора... Стрілка спідометра повзе й зупиняється на цифрі дев'яносто шість... Вітер починає виривати з рук кермо... Від напруження я майже перетворився в точку... Здається, наче одного дня, якого немає в календарі, я прокинувся в місці, не позначеному ні на якій карті... Якщо цей надмір відчуттів хочете називати втечею, називайте,— мені байдуже... І пірати, що, розпустивши вітрила, випливали в невідомий океан, і розбійники, ховаючись від погоні в безлюдній пустелі, лісах або міських нетрях — всі вони хоч раз десь оберталися на точку... Я — ніхто, і мені не треба співчувати... Бо це так само нерозумно, як людині, що вмирає в пустелі зі спраги, плакати над утоплеником...
Однак, якщо порожній час — це пробудження, то йому на перешкоді відразу стало продовження сну. Будка оплати за проїзд автострадою. Коротке штучне пробудження, і знову довгий сон. Незабаром повертаю назад, до міста. Та чомусь тепер у мене нема того запалу, як перед тим. Може, тому, що мене перегнав червоний спортивний автомобіль, залишивши після себе приглушений свист? Скоріше, мабуть, свідомість того, що повертаюся назад, безнадія, що нічого іншого не залишається, забрали в мене всі сили, і я став схожим на гумовий м'яч, з якого випустили повітря. А може, внаслідок того, що зараз я їду спиною до сонця? Цього разу не дорозі, а небу нема кінця-краю. Синява прослалася по ньому накрохмаленим полотном і тільки де-не-де пливуть хмарки. Ген передо мною на обрії — мабуть, завдяки законам перспективи — скупчуються хмари й небо чорніє. Під тією небесною тінню простяглися вулиці. Ще півгодини тому я не мав наміру до них повертатися, а ось зараз їхні велетенські, вкриті струпами ручиська простягаються мені назустріч. Пірат, що розбив судно об морські рифи, навернений грішник... Невже це тільки міраж?.. Ні, не може цього бути... Адже немає доказів, що покинуті вулиці й вулиці, до яких я повернувся, ті самі... Зміщення, видно, малесеньке, на один мікрон, і, мабуть, тому його важко збагнути... Та навіть між тим, є той мікрон чи ні,— величезна різниця... Якщо раз на тиждень покидати місто й виїжджати на платну автостраду, то за місяць набереться чотири мікрони... за рік — сорок вісім мікронів... а якщо прожити ще тридцять років — тисяча чотириста сорок мікронів, тобто приблизно півтора міліметра... Такого числа можна не побоюватися, бо навіть гора Фудзі руйнується набагато швидше.
Брудна пляма неба поволі розпухає, піднімається вгору й витискає синяву. Знову занив кутній зуб... Чому я повинен завжди виправдовуватися?.. Щоб довести свою правоту у ставленні до дружини?.. Щоб пояснити клієнтці свою непричетність до смерті її брата?,. Чи, може, щоб переконати шефа у своєму небажанні залізати в цю історію глибше, ніж потрібно?.. "Досвідчений мисливець не бігає довго за здобиччю,— він ставить себе на її місце, шукає для неї порятунку, сам себе переслідує і заганяє у глухий кут" (із "Спогадів про одну кримінальну справу")... Авжеж, правдоподібно, але чи правильно?.. А що, як у глибині душі я мав намір змагатися з н и м?.. Змагатися з н и м?.. Так, перед ним, що втік і вдруге не повернувся, я мушу виправдати свою нерішучість, адже я не тікаю і не повертаюся...
Можливо. Здається, з таким твердженням я погодився б. Як-не-як, а мені тепер краще, ніж тоді, коли, приголомшений смертю брата клієнтки, я забув про найважливіше — про нього. Я начебто його десь уже бачив. Серед плетива вулиць зяє чорна яма... Його тінь... Мені уявляється, що все місто в таких страшних ямах... Однак та тінь належить не лише йому, а безлічі таких, як він, що живуть у мені, в ній, у н ь о м у...
Видно, в моєму душевному стані заходять великі зміни...
Під'їжджаю до зупинки, біля якої стоїть телефон-автомат. У ту мить, коли я вийшов з машини, сонце затяглося хмарами. Але в телефонній будці повітря теплувате, із запахом плісняви — видно, рідко хто нею користується.
— Вибачте, що так пізно подзвонив.
— Нічого, так навіть краще. За той час я всі сльози виплакала.
Ніби заіржавілий, жінчин голос зовсім не змінився і, як завжди, був спокійнісінький, але чому — завдяки тому, що минув час, чи завдяки пиву?
— Мабуть, своїм запізненням ви поставите всіх у прикре становище?
— Ну, та хіба справа у мені? Звичайно, витрати взяли на себе товариші. Вони — як близькі родичі... А траурну одежу я позичила...
— Вона вам до лиця. Якось незручно казати, але чорне вам пасує.
Крутий схил, що розтинає у південному напрямі житловий масив, розташований на пагорбі... Довгі кам'яні сходи... По обидва боки бамбукові зарості... Жінка спускається сходами, переді мною різко окреслена лінія її потилиці...
— Ви не розпитували, за яких обставин і з якої причини сталося таке з вашим братом?
— Мені не віриться, що це з ним сталося. Зрештою, я нічого не знала про його справи.
— Очевидно, біда трапилась учора ввечері, коли ми з ним розійшлись. І я почуваюся винним.