Краєчком ока помітивши, що самозваний брат, якого покинули напасники, повзе рачки до трав'янистого підніжжя дамби, я вже збирався бігти до власної, чудом вцілілої автомашини, як раптом похопився: я ж забув про найголовніше... про його щоденника... про те, що треба нагадати, щоб завтра він передав той щоденник сестрі... подумав, що не завадило б, якби він ще раз підтвердив свою обіцянку... Але брата я вже ніде не бачив, цікаво, пощастило йому втекти чи ні? Та як тільки я загаявся, на мене знову полетіли камінці: один улучив у лопатку, коли я, низько схиливши голову, вже біг щосили, але болю я зовсім не відчув. Тільки от біда: перехопило дух, здавило в горлі. Мабуть, дається взнаки випите саке. Однак настрій у мене на диво спокійний, без особливої метушні я знайшов ключа і майже за одним заходом завів мотора. Тим часом більша частина робітників уже збіглася на схил дамби, туди, де був єдиний виїзд з річища. Саме тоді два останніх автобуси, безперестанку сигналячи й кидаючи вгору світло фар, видиралися на дамбу. Перший автобус якось пробився. А другого, що раптом на середині підйому зменшив швидкість (видно, з поспіху не вдалося її переключити), розлючений натовп перекинув догори колесами. Його фари освітлюють схил насипу, метрів двадцять завширшки. Із сухої трави погрозливо стирчить біла палиця, але для чого — я не второпав. На тлі насипу видно, як чорна юрба кинулася до перевернутого автобуса, в якого все ще крутилися колеса. Якщо підбурювач є, то він напевне серед них. Якби тільки вдалося його розпізнати, хоча б у загальних рисах, то це була б найкраща нагода знайти ворога (якщо припустити, що він існує) самозваного брата... Та от ще дужчий зойк... Брязкіт розбитого скла... Заглушую мотор, гашу фари. Там, де був вогонь,— розсипи червоних жарин... Хтось лежить нерухомо на землі — п'яний чи, може, поранений, хтось повзе рачки, а ще хтось, наче сновида, похитуючись бреде до води... Як добре, що перевернутий автобус не загородив дороги. Щоправда, моя автомашина вдвічі менша за автобус. Та досить найменшої помилки, і її очікує така ж доля.
Загасивши фари, я навмисне від'їжджаю далеко від берега. Коло перекинутої бочки з вогнем до мене підбігають троє парубків з братової банди і просять допомоги, але напасники їх наздоганяють і збивають з ніг. А може, тих парубків уже було не троє, а лише двоє.
Не звертаю на них ніякої уваги. Намагаюсь їхати якомога повільніше, але автомашина шалено, як під час випробувань на витривалість, трясеться, деренчить, готова от-от розпастися на шматки. Якщо впаду в рів або настромлю днище на здоровенну каменюку — мені кінець. Та незабаром, не доїжджаючи до заростей верболозу, я натикаюсь, як і сподівався, на іншу метушливу юрбу. Це гурт чоловіків, що викрали жінок. Я ще більше зменшую швидкість, підпускаю робітників близько до себе, а тоді круто повертаю і, натискаючи на газ, ,чешу до проїзду на дамбу, гнаний знавіснілим гуркотінням мотора, що, здавалось, мало не розсипається під ударами молота...
Мені начебто пощастило. Більшість моїх ворогів захопилися видовищем обряду, в якому брали участь жінки. Тому що фари були вимкнуті, я так і не роздивився, який то був ритуал. В уяві тільки спливає підвішена на гаку в холодильнику м'ясної крамниці оббілована й розрубана туша. Горіли великі смолоскипи, навколо панувала напружена врочистість. І це мене врятувало — на мою автомашину не звернули уваги. Вибравшись на дамбу, я нарешті ввімкнув світло. І нараз усе тіло наче задубіло, коліна й плечі затремтіли, в очах потемніло — видно ще гірше, ніж при вимкнутих фарах. Перемикаю швидкість, з усієї сили натискаю на газ, але автомашина повзе, як ручний візок. Невимовний страх холодить потилицю. Запахло паленою гумою. Виявляється, ручне гальмо відпущене не до кінця. Ввімкнувши опалення, опускаю шибку і лише тоді відчуваю в міжбрів'ї тягар сп'яніння.
А от на жінчиному обличчі не помітно найменших ознак сп'яніння. Поклавши на чоловічий дощовик, перекинутий через одну руку, складену газету і притримуючи її зверху другою рукою, вона плечем відгортає завісу, що відділяє кімнату від кухні, і заходить майже навшпиньки легкою, як у дівчини, манірною ходою...
Мабуть, вона нашвидку причепурилася, бо й матовий колір гладкої шкіри, й чорнота веснянок набули звичної свіжості, а на волоссі залишилися сліди від щітки. Як треба це розцінювати? Вона хоче підкреслити свою жіночність, чи, може, виявляє обачність і намагається приховати своє справжнє лице?.. Та все одно наслідки її хитрощів сумнівні... Завдяки косметиці ця жінка стає ніби прозорішою — так, що дуже виразно розкривається її сутність. Місто далекої мрії, затягнене туманом... Далеке місто, що немов задихнулося в схожому на деревний сік тумані, місто, де я провів кілька днів, сповнених пристрасного прагнення ще до того, як став таким, яким є зараз... Саме завдяки рамці воно схоже на краєвиди і, може, тому що я вважаю його пейзажем, воно й здається прозорим... А якщо забрати рамку — залишиться самий туман... На вигляд, якщо його не торкатися руками, він такий непрозорий, як залізобетонна стіна... Не тіш себе надією... Ще немає доказів, що жінка не є співучасницею злочину... Раптом у вухах прозвучав уривчастий, слабкий жіночий зойк, той, що я чув на березі, а з туману виринула маленьким місяцем м'ясна туша, що стікає чорною сукровицею...
Жінка проходить повз книжкові полиці, кладе на край стола дощовика і, підсуваючи мені газету, як учора, сідає на те саме крісло, правда, відсунувши його так, що її праве вухо опиняється тепер між книжковими полицями й жовтою шторою. Здається, що це тендітне вухо від грубого дотику може тріснути, як порцеляна... Мабуть, декому захочеться оберегти його, іншим — розбити... Цікаво, до якого типу чоловіків належав в і н?..
— Ось та газета, але...
Складена вчетверо — спочатку впоперек, а потім уздовж — спортивна газета. Впадає в очі, що вона досить потерта, але не так, як сірникова коробка. Раптом червоні ієрогліфи: "Священний меч гніву завдає удару грізному супротивникові". Це оглядова стаття про реслінг.
— Від четвертого червня?.. Видно, він досить довго носив її з собою...