Білі залізні двері з темно-зеленим одвірком, біла кнопка дзвоника на тріснутій пластмасовій кришці. По той бік віконечка, завбільшки з поштову листівку, прорізаного посередині дверей, якраз навпроти очей, відхиляється краєчок завіс ки, бряжчить ланцюжок, ворушиться клямка, і двері поволі, наче важать цілу тонну, прочиняються. Крізь шпару потягло гасовим чадом. Мабуть, готуючись до зустрічі зі мною, клієнтка розпалила гасову грубку. Спочатку двері відчиняються ледь-ледь, потім трохи більше, нарешті — зовсім, тоді жінка відступає крок назад, складає перед собою руки. Проти світла важко її роздивитись, але здається, вона набагато молодша, ніж я сподівався. Хоча вона невисокого зросту, її шия здається довгою і тонкою, якби тут було трохи темніше, я подумав би, що то дівчинка.
Я простягаю свою візитну картку і стримано, як банківський службовець, називаю себе. Щоправда, мені не доводилося бачити, як вітається банківський службовець, а тому краще сказати, що я поводжуся чемно і впевнено, як людина, яка не почуває за собою жодної провини і не має чого соромитися. Зрозуміло, я розігрував цю сцену не для того, щоб викликати до себе довір'я. Я прийшов за її викликом, а не збирався накидати їй свій товар, як мандрівний торговець. Якщо хочеш зберегти певну відстань між собою і клієнтом, то найкраще саме так поводитися. Бо інакше на нас дивляться з підозрою. Така наша професія. Тим, хто ненавидить гадюк, не треба показувати вистави з гадюками.
Жінка заговорила хрипким голосом, немов шептала. Ні, вона не хвилювалася — мабуть, у неї зроду такий голос. "Якось дивно говорить, наче карамельку смокче",— подумав я і заспокоївся. Отут, у цьому напівтемному передпокої, піднімається завіса і я починаю грати свою напівтемну роль.
Відразу ліворуч вузенька кухня, що правила також за їдальню, в глибині за цупкою ширмою — спільна кімната і водночас вітальня. Праворуч, як дивитися з передпокою,— мабуть, спальня.
Опинившись у вітальні, я помітив, що в гасовій грубці палахкотить полум'я. Посеред кімнати круглий стіл, поліетиленова скатертина з витисненим на ній візерунком звисає аж до самої підлоги. Половину лівої стіни закриває книжкова шафа, другу займає вікно. На стіні, навпроти дверей, висить — мабуть, вирізана з якогось журналу — репродукція картини Пікассо, на якій зображено жінку, що дивиться водночас і ліворуч, і вгору. Зважаючи на те, що літографія оправлена в рамку, вона мала привертати до себе увагу гостей. Поряд з нею — втричі більше креслення, мотор у розрізі. На одній його деталі проведено лінію і зроблено напис червоною кульковою ручкою. Ліворуч, коло вікна,— трикутна поличка для телефону, в кутку на протилежній стіні, що межує з сусідньою кімнатою,— стереопрогравач, очевидно, саморобний. Обабіч над ним на відстані трьох метрів один від одного — два динаміки. Невже від такого розміщення на перпендикулярних стінах звук не гаситься й не пропадає стереофонічний ефект? Мене було запрошено сісти на стілець, У*о стояв спинкою до програвача. Вибачаючись за те, що не має чим пригостити, мовляв, живе тепер самотня, жінка розсунула портьєру й подалася на кухню,— мабуть, готувати чай. У вітальні війнув легенький вітерець, гасовий сморід зник, а натомість у повітрі повис запах косметики.
Як тільки жінка зникла за портьєрою, навіть враження від неї розплилось і потьмяніло. Я починаю прискіпуватися до дрібниць. Ще раз поволі вдихаю повітря і, переконавшись, що в кімнаті немає запаху тютюну й чоловічого тіла, закурюю. Піднімаю скатертину й заглядаю під стіл — не знаходжу там нічого підозрілого. А все-таки мене не полишає дивне відчуття. Хоч, як завжди взимку, сьогодні швидко звечоріло,, і віконні шиби зажевріли надвечірнім блиском, вмикати світло ще рано.— Бо, якщо напружити зір, можна розгледіти під телефонною поличкою чорний ковпачок креслярської ручки. Ніяк не можу збагнути, чому так раптово розплився її образ... адже я бачив її, опинився віч-на-віч з нею на відстані, меншій двох метрів, коли вона підсувала мені стілець... Ось уже чотири з половиною роки займаюся такими справами і виробив у собі звичку схоплювати характерні особливості баченого, навчився вимальовувати з них цілу картину і в разі потреби викликати її в пам'яті. От хоч би взяти того хлопчака на роликових коззанах... Темно-синє сукняне пальто з широким коміром, де-не-де полатане... сірий вовняний шарф... парусинові черевики... зовнішні кутики очей опущені... скуйовджене, непокірне волосся... верхня лінія чола майже пряма... під носом почервоніння. Яке щастя, що я їхав під гору і гальма не відмовили! От якби дорога не була така крута, а мотор удвічі потужніший, то хоч би як я крутонув кермо, було б уже пізно: уникаючи автомобіля, хлопчисько кинувся б ліворуч, але його права нога попала б під колесо. Ще півбіди, якби він тільки переламав собі ногу. А могло б статися так, що, втративши рівновагу, хлопчина зіткнувся б з автомобілем і той пожбурив би його на залізне поруччя. Тоді, вважай, і черепа розтрощив би, і в'язи скрутив би. Його очі закотилися б під лоба, з вух і рота разом з піною бурхнула б яскраво-червона кров... і, безперечно, тепер мене тут не було б.
За ширмою чути дзенькіт посуду... Ні, не порцеляни, а скла... Навряд чи в таку пору року жінка частуватиме мене холодним напоєм. Може, збирається подати спиртне?.. Та
ні, це було б недоречно... Бо те, що незабаром почнеться,— це завжди сцена нестерпного, хоча й різного за глибиною, смутку... Не чути, як вона рухається... Зате одноманітно дзюрчить вода з крана... Якщо все піде, як звичайно, то жінка, не втрачаючи ні хвилини, заторохтить навіть через ширму, а я, розуміючи, що хвору тішить, коли вислуховують її скарги, виконуватиму незавидну роль: охолоджу її запал — заведу розмову про витрати...
Жінка, яку я не можу пригадати... Жінка, що помахом портьєри, наче фокусник, стерла своє обличчя... Невже воно в неї таке невиразне, позбавлене індивідуальності?.. А от її одяг можу описати в усіх подробицях. Навіть угадати крізь нього обриси її тіла, зовсім не худого, а гарно збудованого і .зграбного. Напевно, шкіра в неї гладка, смаглява і на спині вкрита пушком. Западина вздовж хребта, мабуть, глибока й пряма. Незважаючи на вік,— нічого й казати, вона уявляється мені набагато зрілішою, ніж тоді, коли побачив її проти світла,— її майже юна, досконала постать з не великими, але й не малими грудьми, дуже підходить для шалених сучасних танців. Коли я так докладно все пам'ятаю, то чому б не дати волі уяві... й не домалювати обличчя, яке пасувало б до її привабливого тіла?..