"Ото добре, батько з дочкою завели вже тут самі весілля! Йдіть же швидше: молодий прийшов!"
При останньому слові Параска спалахнула яскравіше, ніж червона стрічка на її голові, а безтурботний батько її згадав, чого прийшов він.
"Ну, дочко! ходімо мерщій! Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла", говорив він, боязко оглядаючись на всі боки: "побігла купувати собі плахти та ряднини всякі, то треба, поки не вернулась, все скінчити!"
Не встигла переступити вона через поріг хати, як почула себе в обіймах парубка у білій свитці, який з купою народу дожидався її на вулиці.
"Боже, благослови!" сказав Черевик, складаючи їм руки. "Нехай собі живуть, як вінки в'ють!"
Тут почувся галас серед народу.
"Я швидше лусну, ніж допущу до цього!" кричала жінка Солопія, що її, одначе, з реготом одпихав натовп народу.
"Не казися, не казися, жінко!" говорив розважно Черевик, бачачи, що пара дужих циган тримає її за руки: "що зроблено, те зроблено; змінювати я не люблю!"
"Ні, ні! цього не буде!" кричала Хівря, але ніхто не слухав ЇЇ: кілька пар обступили молодих і створили навколо них непробивну, танцюючу стіну. Дивне, невимовне почуття охопило б глядача, коли б він побачив, як від одного удару смичком музики в сірячинній свитці, з довгими підкрученими вусами, все повернулося, по волі і мимоволі, до одностайності й перетворилося на злагоду. Люди, що на їх похмурих обличчях, здається, вік не зринала усмішка, притупували ногами й поводили плечима. Все кружляло. Все танцювало. Та ще дивніше, ще нерозгаданіше почуття вродилося б у глибині душі, якби поглянути на старих баб, що від древніх облич їх віяло спокоєм могили, коли вони штовхалися серед молодого, веселого, радісного люду. Безтурботні! навіть без дитячої радості, без іскри співчуття, яких самий хміль тільки, як механік свого безживного автомата, примушує робити щось подібне до людського, вони тихо похитували сп'янілими головами, пританцьовуючи разом із народом, що веселився, не звертаючи навіть очей на молоду пару.
Грім, регіт, пісні чути було дедалі тихше. Смичок завмирав, притихаючи й гублячи неясні звуки в порожняві повітря. Ще чути було десь тупання, щось схоже на гуркіт далекого моря, і незабаром скрізь стало порожньо й глухо.
Чи не так і радість, прекрасна й непевна гостя, відлітає від нас, і даремно самотній звук думає виявити веселість? У власному відгомоні вже чує він сум і пустелю, й дико прислухається до нього. Чи не так і веселі друзі бурхливої й вільної юності, поодинці, один по одному, губляться по світу і покидають нарешті самого старовинного брата їх? Сумно покинутому! І важко і сумно стає на серці, і нічим допомогти йому.