Пан Городинський зоставсь ні в сих, ні в тих і допитливим поглядом дивився то на жінку, то на дочку. Але пані Городинська своїм звичаєм вийшла мовчки з світлиці.
— Таточку, голубчику,— промовила Катерина, уставши з свого місця і сівши біля батька та припавши йому на груди голівкою, — зробіть мені сю ласку, не держіть мене! Ви добрі, таточку, я знаю, що вам самим шкода мене, умовте ж маму!
Пан Городинський дуже любив дочку і зовсім не міг устояти проти такої розмови. Стало на тому, що він дав слово вмовити матір.
— Таточку! Любий! Голубчику! — зраділа Катерина і почала цілувати батька.
— Та добре вже, добре! Але ж ось що: з умовою! Ти їдеш тільки на один рік, а там дозвіл кінчається. Інакше я не можу зробити нічого.
Катерина зрозуміла, що мусить згодитися на це, коли хоче досягти свого.
Послідком усієї цієї розмови було те, що пані Городинська два тижні звала свого чоловіка ви, якщо їй доводилось йому що сказати, а здебільшого не говорила ні до його, ні до дочки. Але після двох тижнів прошення одіслано до інспектора...
Кінець літа Катерина вжила на те, що читала педагогічні книжки та взагалі готувалася до нової роботи. Ходила і в школу, щоб порадитися про дещо з учителем, але він поіхав на літо додому і ще й досі не приїздив. Нарешті прийшла відмова від інспектора: Катерину настановлено вчителькою. Але інспектор, що мав під своєю владою не один, а два суміжні повіти, дав Катерині школу не в цьому, а в суміжному повіті. Пані Городинська спершу була запротестувала, але вже мусила змовкнути. Через тиждень Катерина виїхала в свою школу з дозволом на один рік, але з певною надією одержати його й надалі.
IX
Одержавши коротку звістку від Корнія про те, що Катерина вже в школі, Марко здивувався і замислився:
— Що се? Вона ніколи не виявляла такого бажання. Се щось нове. Що ж?
А що як вона відмінила погляди і пішла тією ж стежкою, що й Марко? Марко почув, як у його затріпалося серце від цієї думки, але йняти їй віри він не міг.
— Вона сказала, що цього не буде ніколи,— думав він.— І коли те, що пише Корній, і правда, то се могло бути просто якою модною примхою. Ні, я не можу мати ніякої надії.
А проте написав до Корнія та до вчителя, питаючися про Катерину: чи правда, що вона вчителює, і чого се так сталося? Але ні Корній, ні вчитель самі нічого не знали і могли тільки відписати, що Катерина вчителькою, але навіть де — не знали.
А тим часом життя посувалось наперед. Марко ходив щодня до гімназії, щодня говорив про латинське та про грецьке своїм учням і — сказати правду — не чув ніякої потреби се робити. Робота його не зацікавлювала. Надати ж їй трохи живіший характер зовсім було неможливо: начальство гостро пильнувало, щоб ніхто з учителів не одхилявсь од програми. Одного разу Марко, перекладаючи в класі з школярами грецького автора, заговорив ширше про громадянський лад у старих грецьких республіках. Другого ж дня директор зауважив йому, що він краще зробив би, якби республік не чіпав, бо його, Маркове, діло "падежи", а не республіки. Марко зрозумів, що проміждо школярами є директорський шпиг. В цьому ще більш упевнився Марко після одного випадку, що трапився незабаром. Одного дня на останній лекції в той клас, де він учив, увійшов інспектор з двома доглядачами і переказав тихенько Маркові наказ од директора зробити в класі трус, бо директор довідався, що в одного з школярів є заборонені книжки.
— Дозвольте мені хоч скінчити лекцію,— одмовив Марко понуро.
— Але ж,— зашепотів інспектор,— тепер краще, а то...
— Вибачайте, мені треба докінчити лекцію,— сказав знов Марко і вдався до школярів. Інспектор стиснув плечима і вийшов з доглядачами з класу. Він перечасував у коритарі і, пославши до других учителів загад придержати на який час у класах школярів, увійшов саме на кінець лекції у клас до Марка. Марко мовчки взяв свій журнал і пішов з класу.
— Куди ж ви? — покликав його інспектор, наздоганяючи.— І вам же треба тут бути.
— Вибачайте! Се діло ви можете й самі зробити!
І він пішов швидко геть, і в його на серці було невимовно тяжко. Він не сподівався, що йому доведеться так близько стрінутися з таким випадком. Другого дня була педагогічна рада. Почав її директор промовою про вчорашній випадок. Він почав ту промову дуже врочисто, надівши золоте пенсне на великий ніс і задерши вгору своє брезкле виголене облицчя.
— Трапилась річ, якої ми не можем терпіти в гімназії,— промовив він,— у одного з школярів знайдено вкраїнські книжки,— приніс у клас, щоб давати своїм товаришам читати. Цей факт... гм... гм... свідчить, що... ну, у всякому разі се небезпечна річ, і ми повинні якнайшвидше запобігти і не дозволити, щоб оця проказа,— він швиргонув на стіл дві вкраїнські книжечки,— розповсюджувалася поміж дітьми.
Марко подививсь на книжечки. Одна була "Сіра кобила",34 а друга — Шевченкові "Гайдамаки".
— Так як, панове, на вашу думку, що робити з цим учнем? — спитався директор.— На мою думку треба його вигнати. Всі вчителі мовчали поки, тільки Гайков зараз же обізвавсь:
— Я цілком згоджуюся з цим! — і він люб'язно, трохи підводячись з стільця, перехилився на хвилину на директорський бік, а потім його швидкі очі забігали по товаришах-учителях.
— А ви, панове, як? — спитавсь у других директор.
— У всякому разі — хохлацьку пропаганду знищити, бо це зло! — озвавсь Каншін.— Але я не знаю, чи маємо ми право вигонити за се.
— А чому ж не маємо? — скрикнув Гайков.
— Тому,— відмовив Марко,— що ні в якому законі не сказано, щоб вигонити школяра за те, що він чита вкраїнські книжки. Вибачайте, Олександре Івановичу,— повернувся Марко до директора,— я таки по правді не знаю, з чого повстав увесь цей розрух і нащо се діло з'явилося на педагогічній раді?
— Як нащо? — спитався директор.— Вкраїнські книжки...
— Цілком розумію, нащо,— додав Каншін,— ми не можемо дозволити хохлацької пропаганди.
— А я, вибачайте, цілком не розумію, яку ви тут бачите пропаганду. Книжки цензура дозволила і продаються вони по книгарнях. Нікому з учнів купувати книжки закон не забороня. Хлопець пішов і купив. Ви могли б хіба покарати його за те, що він приніс ці книжки в клас, бо се заборонено гімназіальними правилами: але се річ така, що її може зробити кожен класовий доглядач, не займаючи педагогічної ради.