Через кілька день вона дала Катерині листа і сказала:
— Радила б прочитати уважно,— тут, може, знайдеться таке, що й тобі здасться.
Лист був од Івана Дмитровича. Старий Городинський написав синові про Катеринине бажання. Тепер Іван Дмитрович глузував з сестри та — без сорому казка — радив "владою батьковою та материною прогнати химерні вигадки його сестриці". Катерина віддала матері листа мовчки.
— Що ти скажеш? — спиталася мати.
— Що брат даремно це написав, а ви даремно дали мені його читати, бо все це ні трохи не відмінить моїх думок. Мати згорнула руки на колінах і пильно подивилася дочці у віці.
— Скажи, будь ласкава,— почала вона, протягаючи кожне слово,— скажи, будь ласкааа, скільки серйозного в усій цій комедії?
Катерина почервоніла.
— Ви мене ображуєте, мамо, звучи комедією те, що мені дороге.
— Так се серйозно?
— Я давно вже се вам кажу, мамо.
— Добре! Відкіль же залізли до тебе такі думки? Од кого ти їх почула? — питалася мати таким голосом, яким учитель допитує впійманого на шкоді школяра.
— Я сама до їх дійшла, себто: до думки про школу.
— Я цьому не йму віри,— сказала мати і ще пильніше почала дивитися на дочку, ще довше почала тягти слова. — А ска-а-жи, будь ласкава, ти не-е листуешся з тим... студентом?..
Катерина спалахнула.
— Мамо, ви допитуєте мене, як слідчий злочинця. Я не зробила ніякого злочинства, щоб мене так допитувано.
— Але ти не відмовляєш на моє питання,— тим же тоном тягла мати.
— Я й не відмовлю вам ні єдиного слова, якщо ви будете так зо мною говорити.
— Не в тім річ! Ти відмовляй на питання!
— Я не відмовлю. Якщо ви пообіцяєтеся, що так зо мною не говоритимете,— тоді відмовлю! — сказала Катерина зважливо і встала, щоб іти.
Пані Городинська очам своїм не йняла віри. Правда, пещена Катерина завсігди не була слухняна і завсігди була недоторкана, але такої зважливості, такої твердості мати в неї ще не бачила.
— То ти так одмовляєш матері? — спиталась вона, придержуючи дочку за руку.
— Вибачайте, мамо, якщо я вас образила: я не хотіла.
Пані Городинська зрозуміла, що краще вдовольнитися з цієї відмови і почала вже трохи іншим тоном:
— Ось сядь, будь ласкава, та поговоримо гарненько. Ти зовсім даремно спалахнула, і мені се гірко й нелюбо...
— Мамо...— почала трохи збентежена Катерина.
— Добре! Добре! — перепинила пані Городинська.— Я бачу, що ти не хотіла сього зробити. Але ти все ж не відмовила на моє питання. Я тебе питаюсь не як слідчий, а як мати, що любить свою дочку.
— То й я скажу вам, мамо, що я з ним не листуюся.
— І не листувалася?
— Ні.
Пані Городинська знала, що Катерина ніколи не казала неправди. Коли не хотіла чого сказати, то звичайно так і відмовляла, що про се вона нічого не скаже i тепер пані Городинська не знала, що їй діяти.
— Мамо! — почала Катерина тремтячим голосом.— Вислухайте і пойміть мені віри, що я кажу правду. Я не можу, цілком не можу більше жити панянкою і цієї осени я мушу піти вчителювати...
— Я не хочу більше говорити! — відмовила пані Городинська і пішла.
— А що? — спитався пан Городинський увечері, лягаючи спати. — Яка була у вас розмова з поводу листа?
— Не дуже гарна,— відказала пані,— вона уперто держиться свого.
— Що це значить? — спитався пан Городинський.
— І сама не знаю.
— Клопоту багато буде.
— Того не минеш. Шкода тільки, що я мушу все сама відбувати, а ти нічим мені не поможеш.
— Та чим же тут поможеш?
— Ти батько!
Чоловік та жінка трохи помовчали. Пан Городинський сидів півроздягнений на ліжкові й міркував. Нарешті почав:
— Знаєш що?
— Що? — спиталася жінка, не відходячи від туалету, де вона причісувалась.
— Я хотів... один план у мене в голові є...
— Який?
— Чи не послухаться нам її? — зважився відразу сказати пан Городинський.
— А то що таке? — і пані Городинська велично повернулася до чоловіка.
— А хіба краще буде, якщо вона зробить се силоміць, без нашої волі?
— Цього не буде! — так саме велично промовила пані.
— Ти дуже добре знаєш, що се може бути! — сказав чоловік. — Ти дуже добре знаєш, що вона дочка своєї матері, і коли ти уперта, то й вона теж... так саме...
— Будьте ласкаві,— пані Городинська, як сердилась, завсігди казала чоловікові ви,— будьте ласкаві, залишіть критичний розгляд моєї вдачі до іншого часу.
— Та хіба я... я тільки казав...— почав чоловік, трохи збентежившись, бо він боявся того ви: добре-бо знав, що воно віщувало кілька день мовчання, погані обіди та ще поганішу хатню моркву потім. Але жінка не дала йому скінчити.
— Мені зовсім не цікаво знати, що ви там казали. Я говорила про Катерину.
— Та й я ж про Катерину! — трохи посмілішав пан, бачачи, що жінка переходить до чергової справи. — Я кажу про те, що вона вміє досягти свого і... і може так статися, що в один чудовий день ми Катерини не знайдемо. Де? Втекла вчителюватиl Хіба тоді буде краще?
— Але ж се скандал! — скрикнула пані.
— Запевне скандал, коли дочка втече з дому.
— Наша дочка — вчителькою в мужичій школі! Що про це скажуть?! Се несвітський скандал!
— Але ж коли вона втече, то буде скандал ще більший.
— Що ви все втече та втече! Ви батько й повинні добрати способу, щоб цього не було.
— Та не замикати ж справді її!
— Ах, одчепіться з вашими шуткуваннями! (Пан Городинський зовсім і не думав шуткувати.) Годі вже! Ваш план нездатний.— І пані знов одвернулась до свічада.
— Чому ні? — насміливсь іще раз пан.— Я саме кажу про компроміс, тільки ти мене не дослухала. Компроміс сей був ось який: ми дамо їй дозвіл бути вчителькою в гімназії.
— Ну, і що з того?
— Раз те, що гімназія не школа, а друге — здобути посаду вчительки в гімназії дуже тепер не легко. Може протягтися багато часу. А там...
Пані Городинська повернулась до чоловіка і трохи подумала...
— Може, ти й правду кажеш...— з протягом промовила вона.
— Авжеж правду! — зрадів пан Городинський, найбільш того, що зникло ви.
— Подумаємо... Спробуємо...
Другого дня батько почав з дочкою розмову, але вона зараз же сказала:
— Ні, тату! Я в гімназію не хочу, я буду вчителькою в школі,— одмовила Катерина.
— Ти кажеш: буду! — як неначе се діло же зробилося!
— Я, тату, вже наготувала прошення до інспектора і хотіла сьогодні сказати про се вам і мамі.