— А от що правопис...— почав Овсієнко, витягаючи з кишені першу книжку, що видано вже було на гуртові гроші.— Ви, Семене Олександровичу, держали тут коректуру, мабуть, і цю держатимете, то нам треба умовитись за правопис. Ось ви, наприклад, пишете берецця, ведецця, а хіба ж воно так можна? Треба писати тся, щоб видко було, що воно; а то ми своєю фонетикою так зіпсуємо мову, що через десять років нас не розумітимуть.
І знов почалася довга спірка вже за правопис...
Марко спробував сказати, що се не таке вже важне питання про —тся та —цця, щоб на його гаяти стільки часу.
— Так дивитись на діло — се значить не поважати свою мову! — скрикнув Тапчанський.
— Вибачайте,— одмовив Марко,— а чим може людина довести, що поважа свою мову?
— Як — чим? Поважним поглядом на неї!
— Отже, ні! Працюючи сією мовою! — відказав спокійно Марко.
Тапчанський мусив змовкнути, бо й рядка, мабуть, не написав ніколи по-вкраїнському.
А тим часом спірка починала робитися надто гарячою. Здавалося, що рішалося питання, од якого залежить доля всієї України. Бачачи господар, що гості вже гризуться, поспішився зупинити:
— А годі, люде добрі, про се, бо нехай уже буде так, як я кажу!
— Чому ж се так? — задерикувато спитавсь один студент, але інші, що їм докучила спірка, зупинили його і поступились Овсієнкові,— рішили писати тся.
— А що-то ми будем ще видавати? — спитався Бійчевський.
Усі мовчали. Ні в кого не було нічого зробленого. Бачачи се, Марко озвавсь:
— У мене виготовано кілька книжок для народного читання; якщо дозволите, то принесу їх.
— Добре! — сказав господар.— А коли ж?
Обібрали ту неділю і пішли до вечері. За вечерею Семен опинився біля Марусі Овсієнкової і ввесь час любенько з нею розмовляв.
— Нема ладу! — промовив Марко, ідучи з Семеном додому по порожніх, ледве освічуваних газовими ліхтарями, вулицях.
— Де? — спитався той.
— У нашому товаристві. За кожну дрібницю — суперечки. Про що не почни — всі не в один гуж тягнуть, кожен своє...
Семен мовчав, і Марко говорив далі:
— Воно не дуже й дивно, як роздумаєшся. Вкраїнської інтелігенції нема, істніють тільки вкраїнські інтелігенти. Кожен з них виробляв свої погляди самостійно, якщо здатний був на те, або підлягав чиєму впливові, а загального цілогромадського тону, впливу не було й нема. Тим кожен і різнить поглядами з іншими, тим кожен за ті погляди й держиться так, бо як він їх здобув сам, то вони здаються йому і дуже цорогими, і цілком правдивими.
— Еге...— мугикнув Семен.
— Ніякого гуртового діла робити не можна, коли не можна погодитися поглядами. Шкляренко каже, що кожен мусить робити нарізно і що так більше зробиш,— так, здається, він каже, Семене?
— Еге... Та про що ти кажеш?
— А про що ти думаєш? Я кажу про Шкляренків "індивідуалізм". Сей Шкляренко мене зацікавлює. Він щира людина, але ненормальна. Він саме й є найтипічніший продукт нашої вкраїнської розрізненості, несолідарності. Тим у його й такий погляд на гуртову роботу, але...
— А як тобі подобається Овсієнкова дочка? — зненацька перепинив Марка Семен.
Марко, дивуючись, глянув на Семена і невдоволений спитавсь:
— А на що тобі Овсієнкову дочку?
— Правда, гарна цівчина?
— Гарна... Але ж я тобі не доказав. Я думаю...
— До того ще й розумна! — знов перепинив Семен.
— Хто?
— Та Маруся ж Овсієнкова!
Вони йшли проз ліхтар. Марко вхопив Семена за плечі і поставив його проти світла. Він глянув йому в обличчя і побачив, що воно сяяло щастям. Марко весело засміявсь.
— А я й не туди-то, дурний! Коли казати навсправжки,— вона гарна дівчина, щира — мені подобається.
— Справді? — радісно спитався Семен. — Ходім!
Вони пішли і трохи помовчали, далі Семен сказав:
— Ну, ти вже, мабуть, догадавсь?
— Про що? — лукаво спитався Марко.
— Що ми хочемо одружитися.
— Добре зробите.
— У нас така постанова: через рік я кінчаю курса, одержую посаду, і тоді ми поберемось.
— А старий же?
— О, ми з старим приятелі! Правда, він з грошиками, а я голодранець, але ж він не така людина, щоб став на перешкоді,— одмовив Семен, беручись за клямку від своїх дверей і увіходячи в хату.
Після цієї розмови проминув місяць. Марко тим часом прочитав у товаристві кілька своїх книжок. Се була белетристика, писана задля народного читання, і дехто в товаристві повстав проти сього:
— Нема ніякої рації годувати народ казочками та оповіданнячками. Народові треба науки.
— Але що ж ви зробите, коли несила нам подавати науку? Адже всі наукові книжки цензура забороняє. Будемо поки давати хоч те, що нам можна. Народ хоче також і красного письменства.
— Я стою за науку і через те не хочу давати грошей на се,— казав Човгань.
— А я хіба не стою за науку? — спитав Марко. — Більше ніж хто інший. І завсігди докорятиму нашим ученим, що вони багато копаються по архівах, забуваючи про живу нагальну потребу.
Човгань почервонів. Він уже три роки свого професорування справді рив архіви, одкопуючи відтіль якісь дати та ще щось до своєї археологічної роботи, і йому здалось тепер, що Марко натякає на його.
— Дозвольте спитаться, на кого ви натякаєте? — гостро спитавсь він у Марка.
— Я ні на кого не натякаю,— відмовив той,— тільки кажу, що треба живого діла, а не мертвого. Та й діла, а не спірок.
— А які ж се спірки? — не покидав свого Човгань.
— Та бачите, ми ніяк не можемо погодитися і на дрібних питаннях. Ми сперечаємося про слова, про літери, а забуваємо про те, що народові треба книжки, і треба швидко, і треба багато. Ми забуваємо, що народ живе в темряві, що він денаціоналізується і деморалізується, що наші вороги вживають усякого способу, аби національній нашій справі пошкодити, аби нас знищити, і самі даємо ворогам у руки перевагу, гаючи дорогий час на безрезультатні, безплідні спірки про такі речі, що вони не варті того. Ми балакаємо багато, а робимо мало.
Маркові слова зробили враження — всі замовкли, бо не могли нічого сказати. Але згодом Шкляренко, стрівши якось Марка на вулиці, сказав йому з цього поводу:
— Ось підождіть лишень, коли вони всі не розлізуться, як руді миші.
— Та вже ж побачимо! — відмовив Марко.— Не такий страшний чорт, як його малюють.
Але самому було сумно, бо сам бачив, що ладу у їх у товаристві дуже мало. Одначе дві Маркових книжки та одна Семенова пішли до цензури. Поки се діялося, Марко вже відбув справу з екзаменами і тепер тільки дожидався, поки настановлять його вчителем у гімназію,— се вже йому було обіцяно. Семен мусив ще рік зоставатися в університеті, бо був на медичному факультеті. Нарешті Марка настановлено вчителем грецької та латинської мови в гімназії в рідному ж таки місті, тільки не в тій гімназії, де сам учивсь.