В його приглушеному голосі звучала ущиплива іронія. Модеста ворухнулася, певне, хотіла встати, але не встигла. Враз її шию здушило ліктем, і в очах потемніло. Отямилась посеред рубки на підлозі. Променевий піс-толет був у руці Вайза.
— Ну, от зараз ми й розберемося… Не треба хвилюватися, я не вбивця…
Він стояв за кілька кроків від неї, розкарячивши ноги. Цівка пістолета виписувала в просторі криву.
Модеста поволі підвелася, провела долонею по обличчю.
— Маніяк.
— Прошу без образ. Я цілком свідомий своїх дій. Злочин мусить бути покараний. Можете сісти в крісло.
— Перед нами таке цікаве явище, — сказала Модеста, проходячи до пульта, — і замість того, щоб поринути в дослідження…
— А навіщо, пробачте, ці дослідження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й місяця життя? Увійдемо в верхні шари… та й спалахнемо.
— Я поважала вас як ученого, Вайзе, а ви…
— А що я?! — верескнув Вайз. — Усі наші довголітні дослідження пожере чуже сонце, а я ще буду по-повнювати їх? Нонсенс!
— Справжній дослідник працює до останнього подиху.
— Гучно сказано. А заради чого — до останнього подиху?
— Є речі самоочевидні, Вайзе. Невситима жага знання — це треба розтлумачувати?
— Невситима жага… Красиві слова, та й тільки. А яка користь?
— О, ви до всього прицінюєтесь, навіть до емоцій. Аж тепер мені зрозуміло, чому я відкинула ваші залицяння…
— Прозріла, значить… Але це не стосується нашого розслідування.
— Ви з глузду з’їхали, Вайзе, певне, страх смерті потьмарив вашу свідомість. Інакше б ви не влаштовували цієї комедії, а звернулися б до блоку пам’яті.
— І що?
— А те, що ви б перевірили, яку програму введено…
— Ще не було випадку, щоб електроніка спрацювала неправильно.
— Так, досі не було. Але як сталося…
— Неточність у програмі — хіба не ясно?
— За точність я ручуся. — Модеста кинула на нього відкритий, упевнений погляд. — Чуєте? Ручуся!
Вайз мимоволі знітився, опустив очі.
— А якщо я її знайду?
— Тоді стріляйте!
— Гаразд, так і буде.
Тримаючи зброю напоготові, Вайз відступив до овального люка Обчислювального центру.
— Тільки щоб того… без фокусів! — гукнув до Модести. — Щоб не довелося випалювати цієї заслонки.
— Я ніколи не принижуся до підлості. Якщо я справді допустилася такої жахливої помилки, то… Перевіряйте!
Модеста сіла до пульта і одразу ж поринула в роботу, їй хотілось якнайшвидше ознайомитись з показан-нями датчиків температури, світності, гравітації, вивчити спектрограму — в касеті вже намотався грубий сувій стрічки.
Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася — вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, ко-ли вона справді помилилася? Хіба така можливість виключена? Шпигонув острах, і по всьому тілу пройшла млосна хвиля. І не тому, що Вайз ішов до неї з пістолетом у руці і кожної миті міг вистрілити, — її жахнула сама думка про помилку…
Вайз був похмурий, губи стиснуті, очі опущені долі — уникав її погляду.
— Ну, що? — вихопилося у неї.
Вайз мовчки поклав пістолет на золотистий екран, зітхнув:
— Нічого. Все правильно. Прошу пробачення.
Обернувся й пішов до виходу.
— Послухайте, Вайзе! — гукнула Модеста несподівано радісним голосом. — Це сонце якесь дивне… Ро-зумієте, його атмосфера…
Та Вайз наче не чув. Зігнувшись, протиснувся в люк, і важка плита закрила його постать.
"Ну, що ж, хай заспокоїться, відпочине в своєму гамаку, — подумала Модеста. — У нього нервове по-трясіння…"
І вже вона пройнята співчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було істеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От, коли він заспокоїться, можна буде обміркувати одержані параметри цього дивовижного сонця, що вже заповнило майже весь видимий простір перед кораблем. Чомусь зовсім не думала про катастрофу, може, тому, що виникла оригінальна ситуація: перед нею незвичайне світило, судячи з усього, воно не вкладається ні в яку класифікацію. Величезна глибина дуже розрідженої атмосфери і непропорційно мала маса ядра. Це ж унікальне явище в космосі!
Аналізуючи дані за допомогою панельного комп’ютера та час від часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матеріал і зовсім забула, що це величне, спокійне світило — смертельна загроза для їхнього "Спи-са". Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандіозним явищем природи.
Відстань між "Списом" і сонцем скорочувалась на нові й нові мільйони кілометрів, а ступінь нагрівання обшивки корабля не змінювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в голові їй снувалися думки про Землю — рідну голубу планету… Десь-то вона плине в глибинах кос-мосу, шумлять на ній вітри, грають морські хвилі, виспівує трава. Модеста заплющила очі і все те уявила: водні плеса, поля, ліси й гомінкі міста. Сон, казка, марення. Пригадала Міжнародний ракетодром у Сахарі, немилосердно пряжило сонце… Чи й тепер стартують звідти кораблі? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних років, коли вони з нею блукали в Карпатах… Десять тисяч… Ні, це не вкладається у свідомість, мозок відмовляється уявити, а формулу виводить, рівняння розв’язує…
Раптом зазвучали позивні!
Слухова галюцинація? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дійсне,
Модеста принишкла.
— Пі-і… пі-і…
Якесь божевілля. Модеста навіть очі заплющила.
Писк не втихав. Наче сюди, в космічний корабель, залетіло пташеня та й квилить.
А може, це зустрічний корабель?
Зиркнула на екран локатора — чисто. А індикатор бортового радіо мигає!
— Пі-і… пі-і…
Нервовим порухом руки натиснула кнопку.
— Тут "Спис"… Прийом.
В горлі їй пересохло, голос тремтів. Хіба ж сподівалась почути людську мову? А почула:
— Патруль третього сектора. Хто ви?
Слова вимовлялися трохи інакше, ніж вона знала, та зміст був зрозумілий.
— Ой боже мій… — мало не задихнулась Модеста. — Я… ми з Вайзом Омнісієнтом… Тут "Спис"…
— Який "Спис"?
— Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"… Повертаючись до Землі, потрапили до сфери тяжіння цієї зорі. — Модеста намагалась говорити чітко і якомога спокійніше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих. — А хто ви? Куди прямуєте?
— Я вже інформував: патруль третього сектора. Вітаю вас із поверненням! — піднесено пролунав моло-дий чоловічий голос. — Ви дісталися до рідної Сонячної системи!