Принцеса Еліза тихенько клацає пальцем правої руки по долоні лівої й легко несе маленьку червону голову золотистої гадючки на плечах чорного лебедя.
* * *
Дійсна влада не любить галасливості. Дійсна влада є в кітки, яка навіть одвертається від миші, даючи їй повну волю тікати.
Граф Адольф не любить галасливості. Його авто раз у раз безшумно підкочує під ворота палацу Мертенса. І всі миші на воротях, при черговій, на сходах палацу, на ганку, в коридорах і канцеляріях можуть навіть тікати: граф Адольф не дивиться на них. Швиденько, згодливо, ласкавенько похитуючи головою на витягнуті постаті варти, м'яко, нечутно ковзаючи по мармурових сходах, скромненько згорблюючись, нікому в очі не дивлячись, але викликаючи своєю появою тишу й напруженість, граф Адольф проходить до кабінету пана президента.
Вінтер, витягшись у тоненьку переламану лозинку поштивості, вислухує його світлість графа Елленберга. І зараз таки, розігнувшись, підібгавши живіт, безшумно зникає за царськими вратами. Через хвилинку так само безшумно з'являється, розчиняє двері перед Адольфом і, підвівши білі брови, таємно шепоче:
— Просять.
Граф Елленберг також проймається таємністю, спирає жіноче тіло навшпиньки й прокрадається в царські врата.
Пан президент сидять перед інтернаціональними апаратами. Швидко, гарячковим пульсом миготить зелений знак на круглому екрані — паризька біржа. Збоку дерчить автоматичний телеграф, викидаючи біленьку стьожку, що намотується на держальце Широченна, дебела спина з пропітнілими лопатками (все пріють пан президент!) масивно і кругло, як лантух із мокрим піском, випинається над спинкою фотеля.
Балансуючи на поштивих шпиньках, граф Адольф підбирається до спини, низько вклоняється їй, зупиняється й починає ждати. З за спини рипкий, одвологлий бас кидає:
— Сісти. Коротко Швидко Ну?
Граф Адольф сідає, не притуляючись спиною до фотеля, і стримано хитро посміхається.
— Приїхала
І задоволене стулює голені тонкі жіночі уста.
Скудовчена темно-руда голова, неначе жмут іржавого дроту, вмить затихає над апаратом, далі рвучко повертається всім бурим, масним од поту лицем до графа Адольфа и блискає на нього квадратовими жовтими конячими зубами.
— Принцеса?!
Граф Адольф скромно и ніжно хитає головою
— Чому ж не попередили? Сюрприз? Га? Добре. Докладніше. Не хапаючись. Ну?
І, крутнувши держальце з чорним кінчиком, надушивши по черзі на два гудзики, пан президент кладе руки на поруччя фотеля й наставляє на графа сідласте чоло. Граф докладно, не хапаючись, ніжно воркотливим голосом починає розповідати. Панові президентові не все ясно, вставляється запитання. Тоді граф моментально міняє епічно мрійний вираз на поштиво-уважний, серйозно, діловито хитає головою і знову, наче давши собі наказ, у тому ж ніжному тоні розповідає далі.
Стриманість принцеси абсолютно-таки подобається панові. Абсолютно. Гордість? Неприступність? Величність? Цілком добре. По-королівському. Так і слід.
Ззаду, як цвіркун, сюрчить апарат. Мертенс, не повертаючись, одводить ліву руку назад і нетерпляче надушує три рази гудзика з жовтою шапочкою. Сюрчання вмент уривається.
Тоді пан президент підводяться й урочисто кладуть руку на плече графа Елленберга. Граф Елленберг, обережно тримаючи цю руку на плечі, як пташку, що несподівано сіла, теж підводиться.
— Графе! На вас складається честь зробити цю дівчину моєю дружиною.
Найодважніші люди бентежаться, коли мріяна фортеця несподівано з'являється перед їхніми очима.
— Я безмірно дякую панові президентові за цю високу честь, але... але... дозвольте завважити, пане президенте, що труднощі цього доручення рівняються честі його. Як панові президентові відомо...
Пан президент здіймає руку з плеча й похмурює брови.
— Для довіреної особи Фрідріха Мертенса нема непоборних труднощів. Що? До вашого розпорядку, пане міністре, державна сила Німеччини, половина її національного майна, моє ім'я, ваш розум і розсудливість принцеси, яка, сподіваю ся, є в неї Досить? Що? Га? Ніяких більше слів.
Граф Адольф мовчки вклоняється. Пан президент тикає йому куцу товсту руку, другою рукою міцно б'є по плечу і, за жовтівши на все лице посмішкою, додає:
— Корона ж Землі не жарт? Га? Навіть для честолюбності принцеси. Що?
Граф Адольф швидко встромлює в пана президента загострені радісною цікавістю очі.
— Є нові відомосіі, пане президенте?!
— Є. Справу конгресу Лондон прийняв. Токіо й Пекін комизяться. Дурниці, приймуть. Мусять, косоокі! Ну, до роботи, до роботи! Про хід доручення можете інформувати поза всякою чергою.
Лондон прийняв! О, тепер!..
Граф Адольф побожно вклоняється і ще на тихіших шпиньках вислизує з храму влади й могутності.
* * *
— Дозвольте, принцесо, представити вам нашого вченого, анахорета.
Князівна Еліза трошки здивована: анахорет — рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило. Замість традиційної анахоретської лисини, наслідку чеснот самозаглибленості, — буйне біляве, з рудим підпалом волосся; замість аскетичної блідості — чисто виголене здоровецьке лице, без найменших ознак самозаглибленості. От тільки очі та уста... якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі, одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна.
Уста — половинка скибочки оранжі, накрита тонесенькою ниточкою. Ниточка на обох кінцях закручується волосинками догори. І над очима — широке чоло, а під устами — гостре підборіддя з дитячою смішною вдавленою ямочкою.
Та й келія мало подібна до пристановищ фахових анахоретів, де звичайно бруд конкурує із святістю. Швидше ательє артиста маляра — височенне, із світлом на всю стіну, повне червоних передвечірніх променів. А замість мольбертів та полотен — шафи та полиці з книжками, столи з приладдями, ретортами, склянками, слоїками. В кутку — знайома принцесі топильна електрична піч Гайдена. Від колишньої оранжереї лишилося декілька пальм та багато квіток на всій віконній стіні та навіть на столах. Під пальмами — фотель, біля фотеля — столик із радіотелефоном. Тут же й екран, та ще нової системи. От тобі й келія!