"Пролетаріат усьою світу повинен берегтися! Капіталізм у Парижі куь нові ланцюги на працюючі класи Єдина Респуб ліка Землі й єдність капіталістів! Париж є загроза всьому світові. Геть Париж!"
"Пролетаріат усього світу повинен серйозно розважити над поставленою проблемою. Роззброєння світу — вічні домагання працюючих. Розуміється, всяка армія повинна бути скасова на. І геть і не геть Париж!"
Ні, це знаменита річ — ця політика! Доктор Рудольф стра шенно нею цікавиться. Щовечора він неодмінно дивиться в ус; скла на Берлін, Лондон, Париж.
Але вдень, щільно позапинавши долішні завіски на вели чезних оранжерейних вікнах, попихкуючи через верхню губу пісеньками, щохвилини витираючи піт великим рушником, він працює. Тоді він про політику не має змоги думати. Конгрес у Парижі, безумовно, важна річ, але тільки ввечері. Тоді так пишно, так наввипередки горять на аеростатах і хмарах прокламації. На стінах миготять радіоекрани вулиць Парижа, демонстрацій пролетаріату всоого світу за і проти Парижа, перші делегати перед Палацом Світового Миру.
Радіорупори на палацах і по скверах громовими гунявими голосами вигукують промови, інтерв'ю цих великих осіб.
От він часом заходить до Макса. Вечорами цей чудачина переважно дома сидить. Він пише книгу про красу. О ні, не про гімалайську красу. Трошки про іншу. Про брудну, негарну, непомітну, буденну, зацьковану, закривавлену, замучену — велику красу. Про ту красу, яка сама лівою рукою забиває цвях на правій руці свого розп'яття, не дивлячись ні в дзеркало, ні в історію, і яка одним підставляє ліву щоку, а другим — кулак у зуби.
От про яку красу пише книгу Макс вечорами, коли розпалене спекою небо й камінь Берліна шугають і пашать духотою, коли залізнобетонові будинки потіють і зорі кліпають од крику й блиску реклам про Світовий Конгрес.
Макс не може спокійно говорити про цю всесвітню подію Світовий Конгрес? Це та бутафорія, яку подихаюча буржуазія з такою помпою будує собі перед загином? Конгрес Миру, який рішатиме всесвітню війну? Тільки слиняві соціал-демократи ще здатні щиро бути дурнями й вірити в цю цинічну комедію. Конгрес, на якому західний імперіалізм, що задихається від самого себе, має схопити за голову східний? У цьому є наближення соціалізму? Га? Чи в тому, що буржуазія добалакається до способів навіки обеззброїти пролетаріат? Га?
Це вже зовсім чорне скло. Чорно кривава гримаса без тіні рожевості.
"Народи вирішують свою долю"
Ах, нахабні Ах, циніки! Ах, соціал-демократичні йолопи, як вони вуха порозпускали! А хто ж то в віллі французького короля, банкіра Фуж!є, диктує всім прем!єрам світу ту "волю народів"! О, то собі невеличке приватне зібрання. От собі, знаєте, позліталися з різних країн. Заходу приятелі й друзі та спочивають на березі зеленого бретонського моря. Зовсім собі приватна невеличка, але чесна компанійка, серед яких Уїллем Брайтян, нафтяний король Америки, Азії й Європи; брати Фуж!є, королі Франції, Фрідріх Мертенс, король Німеччини; англійські королі й магнати. Всього душ тридцять. Дурниця. Вони абсолютно не мають ніякісінького відношення до Конгресу. Вони — не депутати парламентів, не міністри, не голови комісій, не президенти держав. Просто собі ніщо, нулі. І приватні знайомі. Катаються на яхтах, купаються, одне слово, одпочивають. І хіба що часом побалакають між собою про те та це, а між іншим і про Конгрес. А потім із делегаціями. І дивись, яка кумедна річ усе, що говорять між собою оті нулі, приватні знайомі, все те дивом якимсь у всіх промовах на Конгресі що до слова повторяється Які чулі "народи" до своїх приватних пророків. Га?
А ще цікавіше, що в горах Швейцарії, в затишному шале, з якого видно шапку Монблану, зібралася собі друга невеличка, але також чесна й цілком приватна компанійка з Японії, Китаю, Індії, Австралії, Африки. А на чолі її стоїть король бавовняних плантацій Японії, Китаю й Індії з островами. Японець, крихітний японець Кутуяма, і так само компанійка ця ні в що не втручається, самі їхні народи рішають свою долю, а вони тільки так собі теж приватне часом побалакають із своїми делегаціями. Але в східних народів виявляється також велика чулість до приватних розмов своїх королів. Вони також до слова повторюють швейцарські балачки.
От яка дивна історія!
А ще знаменитіше, що ці приватні компанійки охороняє така непролазна зона шпигів, жандарів, поліції й війська, що за десять кілометрів до них не можна наблизитись чоловікові з чужого міста. Га? Цікаво?
Ах, йолопи, ах, зрадники, підлизи, розпусники!
А Берлін горить, миготить, гуркоче, пашить нічною спекою. А там десь, за Берліном, є старий, тихий, зачучверілий сад. І в тому саду нема ні світових конгресів, ні підлиз і розпусників, ні рупорів і екранів із залами Палацу Миру, з ораторами, з знаменитостями, юрбами, оваціями, арками й парадами. Там тихо й самотньо. Там є тиха робітнч, де раніше жили квіти. Тепер там живе те, від чого гаснуть усі екрани, конгреси, чесні компанійки, розпусники, від чого душа холоне тривожним болем сумніву й несмілої радості. Там, у тому саду, є ще. Ні, там більш нічого нема.
І щоразу, як доктор Рудольф збирається йти туди, де нема світових конгресів, Макс неодмінно зупиняє його, просить почекати, хмарніє весь, мружить очі, понуро ходить по хаті й мовчить. І раптом простягає руку й сердито каже:
— Ну, що ж, бувай.
І доктор Рудольф тисне руку, хоче в очі зазирнути, але Масі відкидає чуба головою назад і відчиняє йому двері до передпокою. А на порозі неодмінно додасть:
— Гляди ж, як закриється Конгрес, того самого дня зайди до мене! Чуєш, Руді? Дуже прошу.
Яке ж, власне, він. Руді, має відношення до Світового Конгресу?!
Але скільки Руді не дивиться на екрани, вертаючись додому, відповіді на них на це питання немає.
І коли він тихенько відмикає хвіртку саду і, обережно пройшовши алею, сідає на лаву й сидить там, довго думаючи, відповіді однаково не знаходить. Та й на багато інших питань, що постають йому на цій лавочці, не знаходить він відповіді.
Чого, наприклад, одправлено Міці? Вона, мовляв, без відповідної пошани говорила про принцесу. І принцеса сама прохала графиню відпустити Міці. Так каже мама. А Міці присягалась, що ніколи ні одним словом не обізвалась про принцесу непоштиво. І немає Міці, немає біло-червоної дівчини, яка була причиною... Ах, хто знає, який саме пункт у безперервному потоці явищ треба вважати за причину? А може, той, що ця мила, прекрасна, дорога лавочка стоїть під густим кущем бузку, з-під якого не видно добре, хто саме йде алеєю? Може, коли б її були поставили на три метри далі, то й нічого взагалі не було б? І Міці б була не пішла, і він би не сидів тут із щемлячим соромом, одгадуюч!и загадки. Може, комусь би хотілось, щоб і його було видалено з дому? Він би пішов, він би давно вже сам пішов, коли б там, у лабораторії, за тими блискаючими одсвітом берлінських вогнів вікнами не було того, що більше за його волю.