Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину — "Зустріч" Кунца. його нітрошки не обходить розмова батька із Штором, він собі чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!
— Але, напевно, ваша світлосте, нічого такого не сталось?
— Нічого, нічого, запевняю вас! Будьте здорові й спокійні, графе.
Істинно з охотою й радістю їде тепер граф Адольф по ідіотську коронку. "На нараду!" Значить, там тепер уся банда зібрана докупи. Краще й не треба. Спасибі коронці, спасибі милому, збитому на старість із пантелику батенькові.
А принцеса навіть капелюша ніякого не бере — так із непокритою червоною короною волосся й сидить на бричці, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он ті грізні орли в небі тримають у кігтях своїх іншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дівчина, вона навіть не дивиться ні на що, не бачить, що діється.
— Ваша світлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали мені лишитися з вами. Тепер і друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.
Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. І принцеса Еліза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смішок у сіреньких очах.
Її світлість не розуміють? А нарада? Всіх, значить, одним заходом, як мишей у пастці, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собі не можна!
Принцеса Еліза відвертається. Бідна, дурненька дівчина, вона нічого, крім своєї тривоги за нещасну коронку, не відчуває.
— Будь ласка, графе, підганяйте коня, він надзвичайно помалу біжить.
— Стомився, ваша світлосте, від ранку не годований. Но-о, ти! А дивіться, ваша світлосте, яка шамотня серед райських мешканців! Ага, голубчики! Ні, вибачте, не втечете нікуди. Тіні Минулого? Хе хе!
— Я вас дуже прошу, графе, підганяйте!
Граф Адольф незграбно стьобає по кістках коня, шарпає віжками й труїться захватом, не перестаючи бігати очима ио вулиці й по небу. Вулицею ж від дому до дому бігають люди, висовуються з вікон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невідомого й страшного.
А в небі владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зірко стережучи здобич.
Аж ось нарешті Трудина вілла. Ну, розуміється, тут нарада. Екіпажі, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня обліпила ґанок і навіть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скінчилося трошки несподіваним номером?
Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає віжки її світлості.
— Тільки прошу вас, графе, ні слова не кажіть Труді, в якій саме справі я хочу її бачити. Будь ласка!
— Слухаю, ваша світлосте.
Граф Адольф ізлізає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.
Принцеса Еліза сидить із віжками в руках, рівно, високо, тримаючи голову й заплющивши очі. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомін голосів, безперестанний нервовий рух тіл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навіть зачіпають її похнюпленого смішного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цікавлячись нічим, тільки час од часу розплющує очі, пошукує ними по юрбі й знову заплющує.
— Елізо! Що сталося?! В чому річ?
Принцеса Еліза швидко розплющує очі— до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих іскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем
підняття, уста темно-червоні, аж фіалкові, як перестигла вишня.
Принцеса Еліза просить графа Адольфа відійти набік — вона хоче поговорити з графівною без свідків.
— Ви можете, Трудо, на хвилинку сісти поруч зі мною?
Ну звичайно, Труда може!
Раз, два! Крякіт брички, тріск ресор — і чекаючі бронзові очі .вже нетерпляче шарпають уста принцеси.
— Ну, Елізо? Що?
Принцеса Еліза на мить спускає погляд на віжки, потім обводить ним спіднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть біля купки й прислухається до запальної суперечки) і переводить його просто не чекаючі, незвично серйозні очі Страховища.
— Насамперед, Трудо, ви повинні мені дати слово, що ні одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?
Труда здивовано хитає головою — ну, хай так.
— Ну, даєте слово?
— Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Тільки..
— А тепер ідіть зараз же до ваших і скажіть, щоб усі негайно зникли й поховалися Не пізніш, як через дві години, всі будуть арештовані... Особливо повинен берегтися... доктор Рудольф. Особливо. Ідіть. Але пам'ятайте: хто сказав вам це — ні одна душа не повинна знати. Чуєте, Трудо?
Труда вражено, мовчки розглядає лице принцеси в червоних плямах і з здертою смугою на вилиці, з якої зсипалася пудра.
— Звідки вам це відомо?
— Звідки — це не має значення. З найповніших джерел.
— Чекайте, Елізо, я не розумію: ви ж із ними? Ви ж напевне з ними? Правда?
Принцеса Еліза нудно й гидливо морщиться.
— Трудо, це питання не має ніякого відношення.
— Але я ж не розумію: для чого ж ви нас попереджаєте? Як же не має відношення?!
— Ви мені не вірите?
І на зашерхлих, зблідлих устах принцеси викривлюється неохочий, стомлений усміх.
— Ой Елізо! Але ж я пс розумію!
— Не завсігди ми розуміємо вое, що діється в нас самих, не те що в других, Трудо. Може, колись зрозумієте, а може, і ні. А тепер ідіть, Трудо, і пам'ятайте ваше слово.
Принцеса Еліза простягає руку, і той самий неохочий, стомлений і ніби насмішкуватий усміх стоїть їй і в очах.
Труда рвучко, сильно хапає руку, стискає до болю у власних пучках і мовчки швидко злізає з екіпажа. Але, ставши на землю, —повертається й підводить до принцеси нахмурені очі.
— Елізо! Я — поганка! Це ви можете собі запам'ятати. А ви — дуже хороша. Прощайте!
Але, зробивши два кроки, раптом знову повертається.
— Елізо! Я слова не можу додержати. Чесно заявляю. Я скажу Руді. Руді я не можу не сказати. І, коли давала слово, брехала, бо знала, що Руді скажу. Нікому, навіть Максові не скажу, а Руді скажу. Можете мене лаяти. Будь ласка. Це — підлість, але факт.
Дивна річ: якою дитячою гарячою рожевістю зашарилося змарніле лице, затопивши навіть чудні червоні плям?.. Так наче не Труда призналася в підлості, а спіймала принцесу на ній.
— О Трудо, я вас прошу саме докторові Рудольфові...
— Та Руді нікому не скаже ж, Елізо! Даю вам слово! От тут найчесніше слово даю, Елізо! Можна? Можна? Руді повинен усе знати! Як ви цього не розумієте?