— Ні. Не можна. Лягай спати Завтра рано я тебе сховаю деінде, а потім ми оселимось разом, і вони побачать. І зараз же цокличймо до себе в гості аташе, а жабі пошлемо запросини. Нехай приходить. Добре?
Фріда, зітхав, посміхаєтеся й поводить плечима так, наче вже чує на них гарячу, сильну, вперту руку аташе.
А потім старша сестра віддає не тільки всю свою волю, але и стомлене тіло в цупкі, рішучі, смугляві ручки молодшої. Руки ці роздягають її й підводять до ліжка й укладають у постіль., Як чудово визволитись од своєї волі, від сумнівів, од турбот, страху, зрадливих надій. Легко, як пушинці, що летить сйбі туди, куди несе чужа сила; затишно, як у дитинстві, в маминому ліжку!
Собі ж Труда стелить на канапі. Та як там стелить: кинула подушку та й усе. Їй спати ще не хочеться. Та й не можна. ніяк не можна спати; розпочинаючи кампанію рішучу, грізну треба обдумати все, як слід.
Лампу можна погасити й одчинити вікна на терасу. Місячна ніч густозапашна, таємна, любовна, така. як та. коли з Максом тікали, пливе над садом, над будинком, над Шванебахами і синіми вазочками із бідними-бідними орхідеями, що так і стоять у ванні. На терасі бідолахи пальми тоскне ни діють у куточках, сумуючи за своїми африканськими ночами. І вони в неволі! Хоч би вікна з тераси до саду відчинили їм, хай би трішки волею подихали!
Труда тихенько вилізає крізь вікно на терасу й одчиняє вікна Вітер густо дихає їй у лице й обіймає свіжими, ніжно пухнастими лапами. Безвуха, оголена голова місяця з прова леним носм лукаво й цинічно посміхається із срібно-блакитної височини: не одну цікаву річ вона бачила звідти за своє довжелезне здільйонновікове життя. Над містом велетенським віялом стоїть світло електрики, завзято борючись із світлом місяця. І від тієї боротьби стоїть неугавний, глухий, густий гуд.
Труда сідає під пальмою, обнімає одною рукою, як сестру, за шершавий многоповерховий стовбур і дивиться в тоскно-цинічну посмішку місяця. Смішно йому з її вазочки з орхідеями? Смішно з її "кампанії"? Розуміється, йому смішно. Але хто знає, хто сміятиметься останній.
Труда стріпує посрібленими посмішкою місяця кучерями і зручніше обнімає сестру невільницю за стовбур.
Але в ту ж мить швидко повертає голову назад: у розчинених вікнах спальні принцеси світиться. Ага, вернулась королева з вечері! Крізь запнуті портьєри, крізь щілину часом видно тінь, що ходить туди й сюди. Роздягається пишна принцеса. На ніч, мабуть, здіймає всі накладки з-під свого фарбованого волосся й гадає, що ніхто не догадується. От би підгледіти!
Страховище раптом тихенько підводиться і, забувши за пристойність, за вазочку з орхідеями, за жабу й кампанію, навшпиньках підкрадається до вікна принцесиної спальні, сильно затиснувши щелепи. Вона тільки на малесеньку хвилиночку зазирне й зараз же відійде. Від цього волосся у принцеси не вилізе і не злізе з нього фарба.
Але Страховище бачить крізь щілину таку картину, що прикипає не ні одну малесеньку хвилиночку. Перед великим трюмо стоїть золотисто біла, сильно вирізана, з високими клубами й довгими ноіами постать гоюлої чужої жінки. На високій, довгій шиї маленька голова, і з неї на пінисто білі, пишні, похилі плечі спадають червоно-золоті хвилі волосся, прикриваючи груди й сягаючи нижче пояса. І ніяких підкладок! В одному місці темніші, в другому ясніші, абсолютно нефарбовані! І ніколи не можна було подумати, що під цим чорним шовком, під цими стародівоцькими сукнями таке несухе, гарячо-живе, таке пишне тіло!
Принцеса уважно розглядає себе в дзеркалі, потім несподівано весело, зовсім по-дитячому цілує себе в голе плече, швиденько накидає пеньюар і біжить до ванни. І вона, ця засушена, неприступна, фанатична принцеса, вміє себе так цілувати.
Труда потихеньку, задумливо відходить од вікна й іде до себе, зачинивши вікна на терасу. На вікні в її кімнаті сидить Фріда й непохвально хитає головою: хіба ж можна зазирати в чужі спальні? Не дай, боже, принцеса помітила б! Ну, а яка ж вона принаймні? Роздягнута була? Гарна? Волосся з накладками?
Труда мовчки бере Фріду під лікоть і веде до ліжка. Вони разом лягають в одну постіль, і довго чується шепотіння в темно-сірій од світла місяця кімнаті. Потім шепіт стає сонним і затихає. Пальми тоскно журяться в кутках тераси, і голова місяця з проваленим носом цинічно посміхається з їхньої журби.
***
І раптом над затихлим, заснулим, старомодним будинком серед ночі під цинічносумною посмішкою місяця прокочується страшна буря жаху. Дзеленчать і миготять знаками телефони, грюкають двері, напіводягнені люди з сірими обличчями й жахно розбудженими очима бігають коридорами, скрикують, шепотять, біжать нагору. До будинку під!їжджають авто з людьми, поодяганими в форму, хапливо входять у дім, оточують його з усіх боків, увіходять до саду, нишпорять, обшукують Балакають коротко, вривчасто, таємно.
— Що сталося?!
Пропала коронка Зігфріда. Таємно, безслідно пропала свята реліквія, заповіт старого роду, благословення віків, запорука перемоги, символ панування кращих!
От так пропала серед тихої ночі, без ніякісінького сліду крадежу, без найменшого гомону, без єдиного знаку, за яким можна б шукати її! Пропала між дванадцятою й першою годиною ночі, тоді, як у сусідній кімнаті принцеса брала купіль. Коронка лежала на туалетному столі. Принцеса, роздягаючись, поклала її туди. За це вона могла ручатись головою. Але коли вийшла з ванни й хотіла сховати у скриньку з іншими реліквіями, коронки на тому місці вже не було. Принцеса, одначе, не розповідала, як вона шукала її, не казала, як гола, з розпанаханим од люті пеньюаром, із розпатланим червоним диким влоссям бігала по спальні, як лазила рачки по підлозі, мацаючи руками попід столами, фотелями, шафами; як розкидала мокрі простирадла й рушники в ванні, як скажено, тоненько завищала від сліпого страху й гризла зубами сукню від одчаю.
І старий тихий дім — повний притишеного, заціпленого шепотіння, шарудіння, сухих, напружених очей, тоскної шамотні, підозрінь, безнадійності, жаху. Одна тільки принцеса спокійніша за всіх, тільки вона чисто по-королівському ставиться до великого нещастя з такою холодною, сталевою, величною гідністю, що старий граф готов стати на коліна перед цією сильною дівчиною. Ні одного знаку хвилювання, ніякого гніву, одчаю, ніякого різкого жесту! Наче не коронка Зігфріда пропала, а гребінець із її волосся.