Душнер увічливо, приємно посміхається чорними пукатими очима під густими пухнастими, як два хвостики, бровами.
— А Макс де? Читає? Все читає детективні романи? Руді, голубчику, що це значить? Га?
РудІ не знає Читає — то й читає. А що більше робити?
Але Труді страшенно важно знати, чого Макс читає детективні романи Страшенно важно їй це знати, конче треба знати — від цього залежить усе її життя разом із синьою родинкою сережкою під вухом. Можливо, що мудрий, спокійно ввічливий чорно срібний лицар краще знає, ніж доктор Руді й графівна Труда. Але він тільки приємно спокійно посміхається. А коли Труда біжить додому навідатися до матері, він спокійно, як вартовий, ходить по алеї.
Щоб не бачити цієї чатуючої постаті, доктор Рудольф іде до Макса, лягає на ліжко й дивиться в стелю холодними порожніми очима.
***
Старий граф обережно, навшпиньках, старечо-цупко тримаючись рукою за стіну, підкрадається до дверей. Підкрадається й слухає всім старим, великим, костистим, як у вола, тілом. Два голоси там, у сусідній кімнаті, два найважніші, найболючіші голоси з усіх голосів, небесних і земних. Один голос — такий загадковий, такий несподіваний, що граф, знаючи його тридцять сім років, не впізнає; спокійний, сумно-величний, глибоко-втихомирений. Такі голоси бувають у видужуючих од смертельної, безнадійної, болючої хороби.
Другий голос — незмінений, грудний, хлопчачий, правда, з якимись новими жіночими нотками, але все такий самий наївно одвертий, зворушливо правдивий, рішучий, безрозсудно-сміливий, сміливий до найстрахітніших слів—учинків. А разом із тим і з смішком, з гумором, з уродженим гумором. З уродженим, не інакше, з таким самим, який був у діда, прадіда.
Старий граф злодійкувато прикладає вухо до дверей, кліпає очима, злегка роззявляє рота, напружує всю шкіру голови, ловлячи кожний звук. Але бісові парочки нагорі вчиняють такий гамір, таку біганину, борюкання, що аж лампи дзвякають і трусяться двері. Та й голоси чути в далекому кутку — такі тихі, приглушені.
А яке було б щастя, коли б вони наблизились, коли б увійшли до графа, коли б злилися з його самотнім, пониженим, понурим голосом! Що руїни світу, що Сонячна машина, що той гамір чужих брутальних людей! Навіть під руїнами світу з тими голосами був би найтепліший затишок.
Голоси стають виразніші. От один наближається!
Старий граф Елленберг ізлякано відривається від дверей, хилитається, балансує руками й поспіхом іде навшпиньках до свого фотеля.
Стук у двері — стук у старе серце, стук, від якого стає трудно дихати.
— Увійдіть!
Одчиняються двері. На порозі маленька сухенька постать у всьому білому. (Тепер вона раз у раз у всьому білому, тепер восени, серед усього страхіття, темряви, занепаду!). Великі темні поширені очі нічної птиці, такі колись напружено-уважні, неспокійні, загнані — тепер дивляться пильно, сумно, спокійно. Навіть гострість носа, уст, підборіддя вигладилась Ні чого нюхаючого, вишукуючого, винишпорюючого.
Загадкова, тридцять сім років знана, відбита в душі незчисленними ясними й темними слідами постать в білому помалу, тихо й певно підходить до фотеля. (Тепер вона входить до його не дрібненькими колишніми кроками зляканої мишки, а спокійно, впевнено помалу!)
От підходить зовсім близько, ласкаво пригладжує йому на голові відстовбурчене від підслухування пасмо жовто-сивого волосся й зупиняє теплу маленьку руку на плечі. (Посміла б вона була колись отаку ласкавість собі дозволити?)
— Батьку, там знову Труда прийшла.
Граф понуро-байдуже дивиться у вікно.
— А ті дівки, що нагорі, не прийшли?
— Їм нема чого сюди приходити, Едмунде.
— Того самого, що й цій.
Графиня сумно посміхається й хитає головою.
— Ну, навіщо ти так, навіщо, батьку? Навіщо себе, свою дитину й мене мучиш?
— В мене дітей нема Годі, іди собі.
Графиня не рухається, навіть руки з плеча не здіймає.
— Є, Едмунде. Ти можеш тепер, коли хочеш, перевірити це. Он там вона сидить, твоя дитина. Щодня вона приходить. Щодня благає дозволить їй прийти до тебе.
Граф рухом плеча скидує маленьку теплу руку й натягає на очі колючі сірі віники брів.
— В мене нема дитини-проститутки! Годі, кажу. Іди геть! Раніше графиня була б зіщулилася, винувато, покірно закліпала б очима нічної, навіки стривоженої птиці й тихенько, дрібненькими кроками вислизнула б із кімнати. Тепер же вона тільки посміхається сумно й вибачливо.
— Тепер нема проституток, батьку. Нема ні чесних, ні безчесних, ні грішних, ні святих. Є тільки люди.
Старий круто боком повертається до графині й підкидає догори до неї вимучене, пожоване думами й старістю лице. А, "тепер, тепер1 Немає ні грішних, ні святих"? О, тепер чудесний настав лад для всяких "святих"! Знаменитий лад! Що й казать. Тепер, розуміється, можна ходити їм із піднесеною головою, з гордим усміхом, із чистим сумлінням, з рівністю, з вищістю. Тепер можна пацати копитами в авторитет, силу, владу. Пошана, страх перед старшими тепер, звичайно, анахронізм, забобони, смішний спомин із давно минулих часів Тепер нема ні права, ні сили, ні влади, ні традиції — нічого. Чорну коробку на спину — і геть під усі вітри. Що таке родина тепер? Що таке батько? Та ще трупоїд, якому треба варити їсти за старим режимом. Але, будь ласка. Ніхто не тільки не тримає, а й не хоче тримати.
Графиня кінчиком пальців сумно змітає з плеча графа сивий волос. І те, що вона собі змітає пальцями волосинку, найбільш лютить старого. Він устає, переходить до столу й бере в руки книгу.
— Можеш сказати своїй Труді, що в мене нема дітей. Зовсім нема ніяких! Ні жінки, ні дітей — нікого. Можеш їй пояснити навіть, через що я в такому стані опинився, стоячи одною ногою в домовині. Тепер нема ні гріха, ні сорому, ні честі, отже, цілком спокійно можеш їй розповісти. Вона тебе зрозуміє дуже добре. І, може, нарешті дасте мені хоч трохи спокою. А тебе прошу не готувати мені їжі. Ми самі будемо з Гансом і Георгом робити для себе й принцеси.
— Батьку, батьку!
Граф скажено жбурляє книгою об підлогу.
— Не смій паскудити це слово своїми устами!! Не батько я! Чуєш ти?!
Графиня твердо, сумно приймає великими темними очима колючі люті стріли з-під настовбурчених брів.