Він, хитаючись, з натугою, підводиться й помалу плентається до дверей Одчинивши їх, він машинально виходить і, похиливши сонну голову, спотикаючись ослаблими ногами, іде кудись на гомін.
У блакитному салоні, де через один куток розвішано білиз ну, а в другому напівгола пара танцює біскаю під дві мандолі ни й гітару, настає раптова тиша: просто на танцюристів іде якийсь чоловік, хитаючись і безглуздо, п'яно чи сонно дивлячись поперед себе невидющими очима. Синьо-чорний чуб розпатлався по всьому лиці дикими пасмами, в руці міцно затис-нена купка листів.
— Що за чоловік? Звідки він тут узявся? Що з ним?!
Його обступають, розпитують, він задумливо-сонно поглядає на них, морщиться й мовчки йде далі в супроводі всієї юрби.
Перед храмом він зупиняється, тре долонею чоло й щось, видно з натугою, собі пригадує. Раптом підводить голову, дивиться на чекаючі обличчя й глухо каже:
— Спиніть там тих.
— Через що? Хто ви такий? Чого вам тут треба, вас питають?
Чудний чоловік не може стояти й сідає на низенький стілець Одкинувши гарну розпатлану голову до стіни й заплющивши очі в непереможному сні, він тихо байдуже бурмотить:
— Сузанна Фішер померла
Померла?! Сузанна Фішер?! Що він каже?! Коли? Як? Вона ж іще вчора зносила квіти з оранжереї до себе. Всі це бачили.
Але чужий чудний чоловік нічого не може їм більше сказати: він глибоко й міцно спить, злегка роззявивши рота й перехилившись набік.
У храмі вривається музика, веселий гамір скручується, гальмується й затихає. Злякані обличчя червоними рум'янцями й гарячим духом руху й обіймів, пошепки балакаючи, навшпиньках довгою чергою проходять у найдальшу кімнату, де на квітах лежить у всьому білому головою на подушці з червоних троянд поважно-строге тіло Сузанни Фішер.
***
Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає — хіба не однаково? В пустелі напрямів немає, шляхів не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.
Цілий день бродить доктор Рудольф вулицями самотній, нікому не потрібний і нікого не потребуючий. З капелюша його струмочками стікає вода на мокрі згорблені плечі, груди, спину Іноді він заходить із понурою цікавістю туди, де бачить людей, у колишні кафе й ресторани.
Але скрізь те саме: імпровізована музика, танці, прилюдні обійми, поцілунки. Часом із веселого гамору раптом видирається звірячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на підлозі два тіла — самці погризлися.
А в університеті тиша домовини. Аудиторії лунко, голосно відбивають нерівні шкандибаючі кроки самотнього чоловіка, мокрого від дощу, з тонкими волосинками уст, стомлено, невесело загнутих донизу. Лабораторії, наукові кабінети, зали засідань, бібліотеки стоять порозчинювані, позасмічувані, по-розгра-бовувані, позатоптувані. Так само, як Рудольф, стомлено, мляво бродять по них якісь люди; деякі просто ходять, як сновиди, сумують; деякі чудні щось вибирають і виносять; навіщо воно їм тепер? Деякі тихо сидять, мертво втопивши очі в одну точку. Спинився великий, могутній організм. Мовчать віки збираного, любовно, саможертовно здобуваного скарбу. Затихли голоси геніїв — стоять собі просто томи збитого, задрукованого паперу. Але коли б вони всі раптом повставали з домовини, заговорили, затрубили, то що б то помогло? Нічого. Шматочок зеленої маси вбив усіх геніїв, усі гордощі, святощі, храми, ризи, забобони, науку. Чим же, власне, пишалося людство? З якого крихкого поганенького матеріалу творилися його "вічні" святощі?
А от біржа, велетенське капище, могутня фортеця, серце Німеччини. Хмарною колосальною пусткою тягнеться вгору мармурова зала. Горобці голосно цвірінькають десь під стелею, пурхаючи крізь розбиті вікна. Німо стоять чорні скрижалі банків із забутими й запорошеними цифрами, а на підлозі сміття, клаптики найцінніших паперів.
А колишні жерці, колишні владарі цієї фортеці, де вони тепер? Де ті, що перед ними мільйони схиляли свої голови!? Від грудочки зеленої розтертої трави луснуло серце, спинився пульс, повривались усі артерії, і горобці загиджують розбиті заповіді й скрижалі поверженого бога.
І знову доктор Рудольф шкандибає тихими вулицями, нерів-но цокаючи підборами по мокрих, брудних тротуарах. Знову заходить у місця танців і в місця могильного мовчання.
І тільки, як вечір починає затягати темно-сірою завісою сцену чудного театру, доктор Рудольф вертається додому, похиливши голову й стомлено пересуваючи ноги.
Але перед лабораторією він увесь скидується й на мент ціпеніє на місці: у вікні вогонь! Хтось е в його робітнії Хтось чекає його! Це — вона, це та, що ні на мить не виходить із йою душі, нарешті прийшла!
Доктор Рудольф кидається до дверей, рве їх, вбігає до передпокою і . зупиняється. В двері видно: на фотелі біля столу, біля засвіченого каганця, схиливши голову на груди, сидить Макс. Тільки всього!
Доктор Рудольф, почувши зразу страшенну втому, помалу підходить до брата. Схилена на груди голова не рухається, не повертається. На столі лежать листовні аркушики дрібно записаного паперу.
Бідний хлопчик. І він наморився. Ніби записка якась!
"Руді! Як я засну, прочитай листа, що лежить на столі, і неодмінно збуди мене. Нізащо не давай мені спати. Додому не маю сил іти, а спати мені не можна. Прочитай і зараз же збуди".
Рудольф здивовано крутить записку, дивиться на звислі на груди патли волосся, злегка торгає за плече Макса, потім обережно бере аркушики листа, сідає з другого боку стола й починає читати:
"Прощай, Максе. Хочу востаннє сказати тобі найширіше слово. А яке слово може бути найщиріше, як не останнє? Перед смертю схиляють голови і ганьба, і гордість, і амбіції, і розрахунок. Я всі розрахунки зробила, підвела підсумок і більше ні на що не рахую.
І от усе ж таки в оцей останній мент свого життя по щирості не знаю, що більше: чи моя ненависть до тебе, чи любов? Чи проклинати тебе, чи заридати над ганьбленою, розшматованою моєю любов'ю!
Що ви зробили з життям, Максе!! Невже Тебе не охоплює жах?! Невже ви всі так страшно, божевільне позасліплювані, що не відчуваєте того неймовірного жахного страхіття, яке впало на людство з вашою Сонячною машиною?!