Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима)

Сторінка 5 з 10

Москалець Кость

і одна з канарок
та що росла у найкращому вазонку
сказала:
"віддайте мене йому
хай заспокоїться"
і так отой кіт поїв усіх канарок
і дім тоді став уже з о в с і м покинутим

а за розламану віолончель
нам добре всипали
а кіт невдовзі загинув
невдало стрибнувши за горобцем

* * *
Вона, коли остатній промінь граком,
викреслює свій вензель сміливіше.
Вина будинку під червоним дахом,
із білими фігурами у нішах.

Тремтить вода — то пощези мовчать.
Вона малює вензель на доріжці в сад
і опечатує сліди сухим цілунком, —
так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми,
усе ж її зника.

Фігури кичуть лють свою фігурну,
безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги,
бо все ж вина, бо все ж червоний дах,
бо все ж доріжка в сад,
а не із саду.
("вина будинку нічна")

* * *
чекаймо
і хтось поховає ці губи тремтячі
люди нарешті знайдуться
так знаходиться клямка у дверях

і щось що пахне яблуками та спокоєм
мама так пахла
владно стисне тебе за пропиту
горлянку

і що ж і тоді відчиняться двері
і не треба вже буде чекати

і хтось

* * *
відлюбив горо
відлюбив
ходив біля брами
з мальованим левом
курив
дивився на хмари
думав про небо
поруділе в серці
потойбіч серця

його вкриє гора висока
зелена й червона

з білою корогвою
на вершині
з молодою скляною
труною в долині
відлюбив долино
відлюбив

* * *
поволі гасне книга колір книги назва книги
по тому ясне тло всю площу заливає
і пил паде
і нерухомість
відділяється від стін довколишніх

від водограїв
і від звичних слів відділяється

вії довгі приспущені
слова невиправні
водограї будівлі назавжди
віддаляються від нерухомості
розтріпують волосся закурюють
почувають себе невимушено —
що за краєвид!

усі ознаки попелу
("спалення книги")

* * *
Юркові Саєнку
Немає нікого у весняному надвечір’ї
полум’яніє трава суха на узбіччі
і кожен наступний день —
це попередній день
колеса крутяться життя минається
стара поорана платівка крутиться
голка ніяк не перескочить
до наступної борозни
видобуваючи все ті ж сонця
і хмари

ми їдемо на тій самій швидкості 33
потім усе скоріше
і через це прискорена мелодія
видається смішною
смішний вітер
смішне сонце
веселі сльози
кумедний розпач тих
кого немає у весняному надвечір’ї
тих кому можна було б показати
порожній костьол і призахідні гори
над якими нерухомо зависли зорі
добрі чисті вічні зорі
а ми злі брудні й минущі
повтори це як приспів:
зорі добрі — а ми злі
зорі чисті — ми брудні
вічні зорі — минущі ми
і палаюча трава пролітає за вікнами
і той хто увімкнув цю гру
забув де вимикач
до чого тут ми
хіба ми причетні
до відшукування причетного
нас просто так виховали
а потім сказали
що це не основне
у весняному надвечір’ї'
де ніколи немає нікого нікого нікого ні-ко-го

* * *
Отож, іще один звичайний
червоно-чорно-білий королівський похорон,
вогкі зимові сиґарети; он ворон,
ось електрокамін і чай, і книга,
яку треба дописувати вечорами,
коли, обнявши зайчика, засне мала.

Я думав, ця зима не так почнеться;
зумисно не звертав уваги
на віщування в навмання розкритій книзі,
на те, що не було листів,
а потім були, правда, небагато,
і я читав листи у ліжку,
добре розуміючи, що це вже не сон.

І це не сон. І це. І це також.

Аж ось помер король, помер насправді.
Я саме скидав светра, як зненацька
заговорило радіо, його забули скрутити звечора,
і ледве стримуючи ридання, повідомило
сумну звістку
жіночим голосом.

Тепер не часто помирають королі.
Мала прокинулась. Устав і зайчик.
Гріх спати в такий день;
діставши решту іграшок
з поламаного холодильника,
ми почали бавитися в т р а у р.
Сварились двірники на тротуарі,
і всюди — в сніг, будинки, — застромляли
червоні, чорні, білі прапори.

Дощ
І неминуча сіра крапля — цвях,
довічно в незалежне тіло вбита;
ішов отак, сердитий, необжитий,
і розпочався без’язикий шлях
не вранці, і з приходом темноти,
разом з дощем — не припинявся.

І скільки тих разів з'являвся Дем[1]
щоб ти навчивсь являти щедрість,
не обумовлену ні попереднім небуттям,
ані тутешнім проминанням…

Заквітчано всі брами. Осінь?
Ти досхочу блукав, хлопчиську, досі.
Тепер і досвіду, і втоми досить.
Тепер пиши: "Прийшли".

Імла палає, вересень, свобода.

Свобода.
Вересень.
Імла.

* * *
У листопаді ти не спиш; скрипить паркет,
і пара з чайника та дим від сиґарет
подібні; а за склом — галузки мокрі і
двірник, з учора п’яний; він
не знає про Війона,
а тільки кашляє, бо до похмілля ще далеко, легко
із тілом серце розмовляє; чуєш, ні?

"Ти знаєш смерть, всепоглинаючу, як сніг;
це добре, що вона все поглинає, треба
багато смерті, щоб поглинути усе,
зокрема, це безсоння — спад чи спадок
десятка років, відданих іспанським королям,
і названих "Америка"; ти першим володів,
тепер ти вільний; може, це безсоння
і є знанням? і смертю? снігом?"
Частина третя
* * *
пухнастий вітер що летить з півночі
котить голови

вітер що летить з півдня
стинає голови кульбабам

на узбіччі руїни театру античного
акторів нема

вітер летить із заходу
куди він летить
кому він стинає голови

деякі думки а також слова
і навіть сніги
існують доти
доки їх не названо

о маски театру античного
рушайте вже на схід

1979
* * *
Він — це ти,
але ти ще не змій і не дощ,
лише пташка у пташці,
піщина в пустелі.
(Але ще не пустеля).
Він — це пташка і змій одночасно.