— Отже бібліотеку свою, навіть у вигляді духовних начатків, до неба забрати не зможу? Навіть утіху від неї?
— Гола людина у світ приходить, гола й відходить, — сказав жорстко Дмитро. — А книги — це одне із земних житейських надбань.
— Знаю це, — задумливо мовив Стефан. — Признаюся, нічого не жаль покидати у світі цьому: ні стільця високого, ні риз пишних, ані коштовностей, ані втіхи від доброї смаковитої їжі, ні палат своїх розкішних. Але без книг, брате, чи ж буду там собою? Отого мені найбільше й жаль. А в геєні є бібліотеки й книги?
— Де горить вогонь, чи ж збережеться книга? — перепитав Дмитро. — Одна там пишеться: Чорна книга світу нашого, лихих учинків та справ. Та й вона не чорнилом пишеться і не друкарською фарбою відбивається, а креслиться вічними знаками Божої пам'яті про людське лихочиння.
— То давній пункт із богословських диспутів, — сказав Стефан. — Виходить, це правда, що продовжуємо існувати в небі й безодні не собою, а записами добрих та лихих своїх справ?
— Так, — твердо сказав Дмитро.
— А чи не виходить, що частиною душі будемо в пеклі, а частиною, в раю?
— З Божої волі, — відповів Дмитро. — А щоб не було так, людині дається право на покаяння. Маєш іще час!
— Чи досить покаяння таємного, душевного, чи необхідно виказати зовнішні його знаки?
— Вибирати — у волі твоїй, а Бог тебе розсудить, — сказав Дмитро. — Чого хочеш ще? Кажи швидше, мені вже пора.
— Помолися, брате, там за мене! Бо крім гріха відступництва від нашого благодійника, якого обоє шанували й любили, маю ще одного гріха. Жив я рабом,
служив Драконові, ненавидячи його. Адже сказав святий Павло: "Ви дорого куплені, тож не ставайте рабами людей!" Оце і є причина, чому душа моя наповнена безнастанним плачем.
— Буває увечері плач, а радість — на ранок! — сказав Дмитро. — Рабство Господь не зневажає, а тільки чорні помисли. Будь його рабом, а не людським.
— Як же це вчинити?
— Очистивши душу від скверни, — відповів Дмитро. — Перейди із темряви в світло, бо син ночі — син темені, а син дня — у світлі.
— Чи ж є шлях до того? — спитав Стефан.
— Є і ти його добре знаєш, — відповів Дмитро.
— Маєш на увазі смерть? — прошепотів Стефан, —Так, знаю і знав, але ніколи до того не був готовий...
І він замислився тяжко, а коли спам'ятався, нікого біля нього не було, а за вікнами сірів похмурий ранок і проглядався клапоть розколошканого чужого неба. Отже, й та розмова й прихід Дмитра Туптала були сном уві сні. Але водночас твердо знав, що то було і не вві сні, адже недаремно назвав минулу ніч ніччю ночей. Тіло болісно нило, а голова паморочилася. Але звівся із ліжка, хрумтячи кістками в суглобах, і подибав півмертвими ногам із палати спальної до палати, в якій стояли його книжки, — в любу серцю його бібліотеку. І на порозі спинився. І погляд його в непевному світлі ранку почав вихоплювати корінці оправлених у жовту, брунатну й білу шкіру книжок. І кожну із них він знав, бо кожну перечитав і не раз перелистав. І відчув раптом, що вони, книги оці, також живі істоти, що вміють і говорити, й мислити, і дивитися, і кликати, і промовляти. Більше того, вони не просто істоти самі по собі, а є частками, складниками істоти його, Стефана Яворського, відтак його мозок пов'язаний із ними мисельними нитками, і скільки думок, захованих у тих зшитках, стільки існує й ниток. Вони більше як одежа, бо одежу можна скинути й викинути, а всотані в себе думки не скинеш і не викинеш, навіть коли гадаєш, що забув їх, — думки ті посіялись, як зерно. Можливо, не кожне зерно проросло, але кожне прорости може. Отож вони — єдина істота, його кров, що виповнює тіло, але кров духовна, а без крові кожне тіло мертве стає. Вони, книги, що завжди були такі спокійні, коли їх ніхто не рушав, самі ніколи з місця не здвигалися, коли ніхто не здвигав, однак викликали в ньому не тільки мисельні скрешення, але й чуттєві. Коли ж кудись їхав і покидав їх, віддаляючись у просторі, вони, ніби безвидні птахи, плинули слідом, волали до нього, як діти, коли матір іде від них, — відчував тоді за ними тугу, а коли котрусь із них комусь позичав, сумував за нею, як за відсутнім другом чи дитям. Ні, правду сказав у видженні Дмитру Тупталу: все може покинути, але книг — ні. Отож вони і є його єдиною кітвою, яка прив'язує до землі і не бажає відпускати в море вічності.
Пройшов хитким, старечим кроком до полиць, простяг напівусохлі пальці і пестив шкіряні корінці, називаючи кожну на ймення. І відчував холодними пучкам, що кожна на ці пестощі віддавала у зимні його персти ледь відчутною хвилькою тепла. І стало йому від того напрочуд печально на серці, аж сльози виступили на очі. Адже знав: коли покине його душа втомлене тіло, а цього недовго чекати, раз з'явився до нього мертвий побратим, ці книги перестануть бути такі спокійні й нерушні. Тоді рушать із цього покою у путь, шукаючи в світі іншого такого, з ким мали б створити єдину істоту, пов'язавшись через мисленну енергію. Але куди й до кого вони потраплять?
Знову відступив від полиць, щоб охопити їх пози-рем усі заразом. Світла в помешканні збільшилося, і він уздрів, що від книжок відходить ніжне сяйво, і пізнав дивну річ: коли очі його розлучаться із цими книжками, його душа пізнає вічний голод, а вони вже не спроможуться її наситити, відтак душа його ніколи не вип'є їхнього нектару. Може, й справді, у виші є безліч нектару небесного, але не такого. Отож душі його судитиметься плекати у спомині ті неохмарені дні, коли відчувався з книгами єдиною істотою; одного тільки не відав: чи зможе душа пам'ятати їх так, як пам'ятав мозок, бо коли не стане мозку, чи зможуть жити в пам'яті вони? Можливо, там, у небутті, Господь розгорне перед ним книгу Вічності і в ній вичитає на тих чи інших сторінках власні вчинки та слова і знайде за заслугою собі заплату, але мудрості, яка залишиться на цих сторінках, земних, не прочитає ніколи. І оце "ніколи" відгукнулось у ньому болючим стогоном.
Додибав до столу, важко, незгучкими ногами, впустивсь у крісло й заплющився. І раптом побачив перед собою оту Вічну книгу, сторінки якої можна гортати лише думкою, і відчув нараз, як тіло пронизав трем — із осяйного, непрозорого простору, із дивної суміші сонця і туману вирвалася раптом золота чи покрита вогняною сорочкою стріла і з розгону врізалась у його серце, тонка й бистра, і серце защеміло й заплакало.