А тепер? А завтра? І він знову чує різкий хриплий Георгів голос, реальніший і живучіший за самого гостя, який знепритомнів у нього в кухні. "А як ти гадаєш, Паулю, – запитує цей голос, – чому вони все-таки залишили тобі цю юшку, і хліб, і пелюшки, і восьмигодинний день замість дванадцятигодинного, і відпустки, і квитки на пароплав? З доброти? З любові до людей? Вони не забирають усього цього в тебе тому, що бояться. Ти б і цього не мав, аби ми не змагалися; усе це дали тобі ми, а не вони. Довгі роки за це боролися такі, як я і ти, не боячися ні крові, ні мук". І Пауль відповів: "Нащо ти знову заводиш такі розмови?" Георг уважно подивився на нього, майже так само, як учора ввечері, коли Пауль ішов з контори пані Граббер. Георгове волосся на скронях було сиве, нижня губа покусана. "Він загине, якщо я сьогодні не знайду кого-небудь. Не можна думати ні про що інше. Але як я можу когось знайти? Погані люди зрадять, а хороші ховаються. Вони надто добре ховаються".
Он на своїх товстих ногах стоїть, мов вирізьблений з каменю, Фріц Вольтерман. Його могутні груди обвиває витатуйована синя змія з жіночою головою. Руки теж вкриті татуїровкою. Колись він був зварником на військовому кораблі. Хоробрий хлопець, він пишається своєю відвагою і знається з хоробрими людьми. Він не боїться смерті, навпаки, небезпека вабить його до себе.
Пауль подумав: "Так, Вольтерман!" Йому відлягло від серця.
Але тільки на хвилину. Потім його серце знову занило.
Йому нараз здалося, що неможливо віддати найдорожче на землі в ці відчайдушні, розмальовані синіми зміями руки. Може, Вольтерману й наплювати на небезпеку, але йому, Паулеві, зовсім не наплювати. Ні, Вольтерман не підходить.
Було вже під полудень. Пауль завжди зітхав з полегшенням, коли сонце випливало з-за даху. Коли на мідній головці індикатора блисне сонячний промінь, значить, незабаром перерва. Він подумав: "Мені треба поговорити з ним під час перерви – з тим, кого ще нема".
А може, Вернер? Він найдобродушніший з усіх. Коли двоє робітників посваряться, він кидається мирити їх.
Якщо комусь буває важко, він завжди допомагає. Вчора він, наче рідна мати, перев'язав Паулеві рану. "Може, саме він мені й потрібний! Часто тобі святий! І завжди такий спокійний. Так, він", – одразу ж сказав собі Пауль.
Мідна головка індикатора заблищала в полуденному світлі. Фідлер тихенько гукнув до нього:
– Гей, Паулю!
Пауль прогавив секунду, коли треба було опустити важіль. "Ні, – вирішив Пауль. Йога застерігав якийсь голос, хоч взагалі Пауль не був ані підозріливий, ані прозорливий. – Вернер не захоче встрявати в цю справу. Він радніше накладе сотню пластирів, владнає сотню суперечок, витре сотню сльозинок".
Фідлер удруге застеріг його:
– Паулю!
Ах, і Фідлер також. Минулого тижня, коли Бранд почав йому дорікати, що, мовляв, раніше він брав участь у всіх страйках та демонстраціях, Фідлер сказав йому напрямки:
– Часи міняються, і ми також.
Не повертаючи голови, Пауль скоса глянув на Фідлера. "Пауль і вчора якось дивно глянув на мене, – подумав Фідлер. – Може, його щось турбує?"
Фідлерові років під сорок. Це дужий, міцний чоловік.
Він любить веслувати й плавати. У нього широке, спокійне обличчя і очі спокійні. "Така відповідь Брандові, – подумав Пауль, – ще нічого не важить. Так, просто згук. Хочеш схопити рукою – і немає нічого". Протягом останніх років Фідлер з непорушним спокоєм і чемністю на все відповідав мовчанкою.
Так, звичайно, він завжди був порядна людина. "Був", – думав про нього Пауль. Так, наче колишнє життя Фідлерове уже кінчилося і він стоїть на порозі нового життя, чекаючи, поки його впустять, а він, Пауль, охороняє цей поріг.
Так, він був порядна людина! І Паулю пригадалася історія з ліфтом. Тоді саме монтували ліфт у головному корпусі і з їхнього цеху теж викликали двох робітників.
Ці двоє були серед перших пасажирів, які їздили вгору й униз, перевіряючи надійність ліфта. Раптом зіскочив один трос, всі вважали, що це сталося з вини Швертфегера. Четверо робітників, що були в кабіні, сильно вдарились і дістали переломи кісток, у Фідлера був перелом ключиці. Всі четверо мали змогу подати до суду позов на відшкодування збитків за рахунок винного Швертфегера. Але Фідлер умовив своїх трьох поранених товаришів, що це, мовляв, дрібниця, його перелом ключиці теж, і не варто судитися із Швертфегером. Нелегка то була для Фідлера справа, якщо зважити, що в кожного пораненого була жінка з дітьми, яка звичайно добивалася, щоб чоловік одержав якесь. відшкодування за час вимушеної непрацездатності.
"Чи цього задосить, аби висловити Фідлерові довір'я, – запитував себе Пауль. – Можливо, що й Бранд зробив би те ж саме, з почуття спільності, чи як там називають такі речі націсти. А може, Бранд вирішив би так: за свої дії треба відповідати. Халатність одного підриває почуття загальної спільності, тому Швертфегера слід покарати". І ще пригадав Пауль, що Фідлер на всіх робітничих зборах любив ставити запитання, спокійні запитання про дрібні справи. Він завше виясняв, чи робітники одер жать усе, що їм належить за правилами. В цьому він теж був цілком заодне з Брандом.
Блиснула мідна головка індикатора. Полудень. Зараз пролунає гудок.
І блискавично Пауль згадав щось – не вчинок. І не якусь там заяву, а просто дрібничку, про яку за інших обставин він ніколи б і не подумав. Якось навесні, коли робітникам сказали зібратись після зміни у великій залі послухати промову фюрера, хтось сказав:
– Боже мій, а мені неодмінно треба на вокзал.
Другий робітник порадив йому:
– Іди, ніхто й не помітить.
А третій додав:
– Це ж не обов'язково.
Тоді і Пауль сказав:
– Якщо це не обов'язково, то я піду до своєї Лізель!
Все одно він нічого нового не скаже.
І повтікало дуже багато робітників, тобто вони хотіли втекти, бо всі троє воріт були замкнені. Тоді хтось згадав, що є малесенька хвіртка біля сторожової будки. Ця хвіртка й справді була малесенька, а на заводі працювало тисячу двісті чоловік, і всі разом кинулися туди; побіг туди й Пауль.
– Чи ви здуріли, хлопці! – сказав сторож.
Тоді хтось у натовпі промовив: