Фаренберг і справді зараз думав, що в усьому винен саме цей йолоп. Протягом останнього тижня це вже не один раз спадало йому на думку, тепер він був у цьому переконаний.
Цілліх використав паузу, щоб промацати грунт, вияснити, наскільки начальник ще довіряє йому.
– Пане коменданте, я прошу дозволу замінити деяких людей в охороні штрафної команди…
Бунзен почув, як Фаренберг удруге почав лютувати.
Скоро вже не буде таких розваг. Правда, комісія, що перевіряла, за яких обставин сталася втеча і яких заходів було вжито, ще не оголосила своїх висновків. Проте есесівці подейкували, що старий і тижня тут не продержиться.
Знову пауза. Увійшов Бунзен, усміхаючись самими очима. Комендант відпустив Цілліха. Цілліх був схожий на бика, якому відтяли роги. Фаренберг сказав тоном начальника, влада якого безмежна і непорушна:
– На новоприбулих поширюються всі каральні заходи, яким підлягають після втечі всі в'язні.
І таким самим тоном він перелічив ці суворі заходи. "Багато з тих, хто й так зовсім знесилів, загине від цих заходів, – подумав Бунзен. – Фаренберг покаже себе на прощання".
Цілліх пішов до їдальні. Там розносили каву. Цілліх машинально сів на своє постійне місце. З тієї хвилини, коли Фаренберг проричав, що відповідальність за штрафну команду лежить тепер не на ньому, а на Уленгауті.
Цілліхові наче туман заслав очі. В їдальні сиділи молоді, дужі хлопці, що з апетитом уминали грубу здорову їжу: селянський хліб із сливовим повидлом. Все потрібне закуповували в навколишніх селах. До того ж останнього тижня табірна охорона була особливо добре забезпечена, бо зменшили, на покарання, раціон в'язнів. З одного краю стола на другий передавали великі бляшані кухлі з кавою й молоком. Вєстгофенські штурмовики частували гостей – конвоїрів, що доставили нову партію в'язнів. Хлопці їли й сміялись.
– Був серед них такий тип, – розповідав один з конвоїрів, – на диво горластий; ну, його зразу потягли в підвал, відчинили двері. А він і каже: "Яке чудове робоче місце".
Цілліх дивився просто перед себе і набивав рот хлібом.
II
Туман майже розвіявся, лише де-не-де між яблунями Марнетів і Мангольдів ще висіли невеликі клапті. Франців велосипед знову підстрибнув на двох вибоїнах, але сьогодні ці стрибки зовсім його не тішили, вони боляче віддавались у важкій від безсоння голові. Як він проїжджав крізь смугу туману, прохолодний вітер обвівав його втомлене обличчя.
Коли Франц Їхав повз садибу Мангольдів, на мить виглянуло сонце. Але тепер нічого вже не виблискує на опустілих яблунях. За садибою Мангольдів поля спадали вниз, мов безкрая пустеля. Забуваєш, що там, у тумані, – заводи Гехста, що поблизу найбільші міста країни, що зараз на дорогу виїдуть цілі рої велосипедистів. Тут пустеля. Тут одвічна тиша – за триста метрів від міської брами. А там, де пройде Ернст із своїми вівцями, земля буде ще голішою. Цю пустелю ще. ніхто не підкорив. Кожен тільки проходить по ній, кожному хочеться якнайшвидше її поминути. Коли б сьогодні ввечері вдома вже затопили грубку! Франц не дуже любить Ернста, але сьогодні Францові бракує його, наче без чабана та вівців саме життя перейшло в інше місце.
За садибою Мангольдів земля хвилями пливе у золотаво-сіру туманну далину; на цій землі так тихо, наче тут ніхто не живе. Можна подумати, що люди ще ніколи не піднімалися сюди. Тут ніколи не стояли табором легіони з їх прапорами й богами. Ніколи тут не було жодної битви.
Ніколи чернець на ослику, закований у панцер віри, не діставався сюди, щоб розвідати глушину. Ніколи тут не проїздили на вибори і свята, на війни й хрестові походи сильні світу на чолі свого почту. Невже цей оповитий золотаво-сірим туманом простір – те місце, де люди колись зважувалися на все, усе втрачали і знову йшли на штурм? Уже, мабуть, ціла вічність минула відтоді, як тут щось відбувалось, – а може, ще нічого й не починалося?
Франц думає: "От аби я міг отак їхати й їхати, аби ця дорога ніколи не приводила в Гехст!" Але він уже чує навколо себе дзвінки, а біля кіоска із зельтерською водою стоїть Антон Грайнер. "Чи доживу я до того дня, – подумав Франц, – коли цей хлопець проїде повз кіоск і нічого не купить?" На Францовому обличчі, що хвилину тому було таке спокійне й байдуже, з'являється вираз дріб'язкової досади. Потім цей вираз зникає. Обличчя його стає сумне. Подумавши про Антонову наречену, він згадав Еллі.
З вікна кіоска війнуло теплом. Продавщиця запалила в грубці. В неї ще одне нововведення – плитка, щоб варити каву для робітників з далеких сіл.
– Як ти можеш знову пити каву? – спитав Франц Антона. – Ти ж їдеш просто з дому?
– А тобі що, шкода моїх грошей? – спитав Антон.
Вони їхали униз поруч, обидва в поганому настрої.
Вони наздогнали решту велосипедистів. Раптом пролунав сигнал – один, другий, третій. Юрба велосипедистів розкололася навпіл, і дорогою промчав на мотоциклі есесівець, брат у перших Антона Грайнера.
– Цей учора розповідав дивні речі, – сказав Антон, – і про тебе запитував.
Франц злякався.
– Він питав, чи в тебе добрий настрій, чи ти смієшся в кулак?
– А навіщо мені сміятися в кулак?
– Те саме й я спитав. Він був напідпитку, а з людиною напідпитку іще важче, ніж з п'яним як чіп. Тепер це вже його мотоцикл. Він усе за нього виплатив. Усім есесівцям, що мають мотоцикли, наказали обшукувати місто. Цілі вулиці оточені.
– Чому?
– Усе ще шукають утікача.
– При такому суворому контролі, – сказав Франц, – не важко знайти одну людину.
– 1 я був такої ж думки, але брат у перших сказав, що такий суворий контроль теж має недоліки.
– Які?
– Це і я спитав. І він відповів: так багато учасників, що їх важко проконтролювати. До речі, він хоче оженитися, і знаєш з ким?
– Антон, ну чого ти до мене причепився? – сказав Франц. – Звідки я можу знати, з ким хоче оженитися твій брат у перших?
Він намагався приховати своє збентеження. Невже той есесівець справді розпитував про нього?
– Він хоче оженитися з Маріхен з Боценбаха.
– Як? Та це ж Ернстова наречена!
– Якого Ернста?
– Чабана.
Антон Грайнер засміявся.
– Що ти, Франце! Та. хіба на цього хлопця хтось зважає? До Ернста ніхто й не ревнує.