– Який же ти блідий! – сказав Пауль. – Та чи ти це, Георге?
Георг ворухнув сухими губами.
– Це ти? Той самий? – цілком серйозно спитав Редер.
Георг розсміявся.
– Ходімо! Ходім! – сказав Редер. – Я навіть дивуюсь, як я тебе пізнав на сходах.
– Я дуже довго хворів, – сказав Георг спокійно. – Моя рука ще й досі не загоїлася.
– Що, у тебе бракує пальців?
– На щастя, усі пальці цілі.
– Де ж це трапилося? Ти весь час був тут?
– Я працював шофером у Касселі, – відповів Георг.
Він спокійно, кількома словами описав, де й як його поранило, згадавши розповідь одного в'язня.
– От побачиш, як здивується Лізель, – сказав Редер.
Він натиснув на кнопку дзвінка. Пролунав різкий дзенькіт, потім зчинилася ціла буря: загрюкали двері, закричали діти; потім Лізель вигукнула:
– Кого я бачу!
Перед Георговими очима замерехтіли барвисті платтячка, всіяні ластовинням обличчя, злякані оченята, строкаті шпалери – потім стало темно й тихо.
Перше, що Георг знову почув, був Редерів голос, який гнівно кричав:
– Кави! Чуєш, кави, а не помий!
Георг трохи підвівся на дивані. Він насилу отямився від непритомності, під час якої ніщо не загрожувало йому, і знову опинився в кухні Редерів.
– Зі мною досі буває таке, – сказав він. – Це пусте.
Не треба ніякої кави, нехай Лізель не турбується.
Він спустив ноги під кухонний стіл. Перев'язану руку поклав на церату між тарілками. Лізель Редер дуже розповніла, тепер штанці пажа на неї вже не налізли б.
Теплий, трохи сумний погляд її карих очей на мить зупинився на Георговому обличчі. Вона сказала:
– Добре їж, це найрозумніше, що ти зараз можеш зробити. Потім вип'ємо кави.
Вона приготувала вечерю. Редер посадив трьох старших дітей за стіл.
– Зажди, Георге: нарізати тобі шматочками, чи ти можеш вдержати в руках виделку? У нас щодня "недільний" обід з однієї страви. Хочеш гірчиці? А солі? Добре попоїсти, добре випити – це покріплює тіло й душу.
– Який сьогодні день? – спитав Георг.
Редери розсміялися:
– Четвер.
– Ти ж віддала мені свої ковбаски, Лізель, – сказав Георг; він старався призвичаїтися до цього спокійного вечора, як призвичаюються до найбільшої небезпеки. Він їв здоровою рукою, Редери теж їли. То Лізель, то Пауль час від часу поглядали на нього, і він відчував, що вони йому дорогі і що він теж лишився для них дорогий.
Раптом Георг почув, що хтось побирається сходами, чимраз вище. Він насторожився.
– Чого ти прислухаєшся? – спитав Пауль. Кроки поволі затихли. На цераті біля пораненої руки Георга біліла кругла пляма, мабуть, від гарячої чашки. Георг узяв шклянку і поставив її, мов печать, на це місце: що буде, те й буде. Пауль, який інакше зрозумів цей жест, відкупорив пляшку пива і налив у шклянки. Вони неквапливо кінчали вечеряти.
– Ти тепер знову живеш у батьків? – спитав Пауль.
– Я там буваю вряди-годи.
– А з жінкою ти зовсім розійшовся?
3 якою жінкою?
Редери розсміялися. Георг знизав плечима.
– З Еллі!
Георг знизав плечима:
– Ми зовсім розійшлися.
Георг опанував себе. Глянув довкола. Як багато здивованих оченят! Георг сказав:
– Ви за цей час чимало встигли.
– А хіба ти не знаєш, що німецький народ має збільшитись учетверо? – спитав Пауль, сміючись самими очима. – Ти, певне, не слухаєш, що говорить фюрер.
– Аякже, слухаю, – сказав Георг. – Але ж він не говорив, що все це мусить зробити Паульхен Редер з Бокенгайма.
– Тепер уже не так важко мати дітей, – сказала Лізель Редер.
– А коли ж це було важко?
– Ах, Георге, – вигукнула Лізель, – ти завжди жартуєш.
– Ні, це правда, нас було п'ятеро в матері, а вас?
– Фріц, Ернст, я й Гайнц – четверо.
– І ніхто нами ніколи не цікавився, – сказала Лізель. – А тепер все-таки хоч трохи дбають про нас.
– Лізель одержала офіційне привітання від дирекції, – сказав Пауль, сміючися самими очима.
– Це я одержала, так, я!
– То тебе нагородили, либонь, за твій великий подвиг?
– Облиш жарти, Георге. Ми маємо різні пільги й доплати у 7 пфенігів за годину, нас звільняють від податків і дають отакенну купу чудових пелюшок! Це вже помітно.
– Наче націонал-соціалістська організація народної допомоги дізналася, що старі пелюшки остаточно зіпсовані трьома попередниками нашої найменшої дитини, – зауважив Пауль.
– Ти його не слухай, – сказала Лізель, – побачив би ти, як у нього блищали очі і який він був веселий у серпні, під час туристської поїздки, такий, як тоді, коли ми готувалися до весілля.
– Куди ж ви їздили?
– До Тюрінгії. Ми там оглянули Вартбург, і Мартіна Лютера бачили, і гору Венусберг… Це теж була своєрідна винагорода. Ні, такого ще не було ніколи в світі.
– Ніколи, – одмовив Георг. Він подумав: "Такого підлого обману. Ні, ніколи!" І сказав: – А ти, Паулю? Як твої справи? Ти вдоволений?
– Та ніби нічого, – відповів Пауль. – Двісті десять на місяць – це все-таки на п'ятнадцять марок більше, ніж у двадцять дев'ятому, найкращому по війні рокові, та й то я так заробляв лише два місяці. А тепер це мій постійний заробіток.
– Уже й по людях на вулиці видно, – сказав Георг, – що роботи доволі. – Йому стискало горло, і серце щеміло.
– Чого ти хочеш, це ж робота на війну, – сказав Пауль.
– Хіба це не дивне почуття? – спитав Георг.
– Яке?
– Те, що ти робиш такі речі, від яких люди вмиратимуть?
– Ах, – сказав Пауль, – для одних це погано, іншим на користь іде. Не варто сушити собі цим голови. Молодчина Лізель, оце справжня кава. Нехай Георг частіше заходить до нас.
– Я вже три роки не пив такої смачної кави, – запевнив Георг. – Він погладив Лізель по руці, подумавши при цьому: треба мерщій тікати, але куди?
– Ти завше любив поговорити, Жоржику, – сказав Редер. – А тепер ти ніби став тихіший. Раніше ти б мені докладно пояснив, які гріхи у мене на совісті. – Пауль розсміявся. – Ти пам'ятаєш, Жорже, як ти одного разу прибіг до мене весь червоний. Я тоді саме був без роботи. Але ти все одно причепився, щоб я неодмінно купив у тебе якусь книгу про китайців. Неодмінно я! І саме про китайців! Прошу тебе, не кажи мені нічого про іспанців, – сказав він сердито, хоч Георг мовчав. – Я й слухати про це ще хочу! Якось обійдеться і без Пауля Редера. От бачиш, вони ж так захищались, і все-таки їх розбили. Мої капсулі не вирішують справи. – Георг мовчав. – Ти завжди чіплявся до мене з такими речами, а вони ж зовсім мене не обходять.