– А звідки ти це знаєш? – спитав Георг.
Він відсунувся ще далі, щоб роз'єднати їх тіні.
– Ти що, не бачив жодної газети?
– Бачив, там…
– На, поглянь, – сказав Фюльграбе.
– Кого ж вони шукають?
– Тебе, мене та дідуся. Його вже, певно, грець побив, і він лежить десь у канаві. Довго він не міг витримати. Залишилося нас двоє. – Він раптом потерся головою об Георгове плече. Георг заплющив очі. – Якби шукали ще когось, то описали б і його прикмети. Ні, ні, решта вже у них. Вони схопили Валлау, Пельцера і того, як його, Беллоні. А як кричав Бейтлер, я сам чув.
Георг хотів сказати: я теж. Його рот розкрився, але він не міг вимовити ні звуку. Те, що сказав Фюльграбе, – правда, божевілля і правда. І він крикнув:
– Ні!
– Тс-с… – сказав Фюльграбе.
– Це неправда, – сказав Георг. – Це неможливо, вони не впіймали Валлау; він не дасть впійматися.
Фюльграбе розсміявся.
– А як же він тоді потрапив у Вестгофен? Любий, любий Георге! Ми всі збожеволіли, а Валлау – найбільше. – І він ще додав: – А тепер досить…
Георг спитав:
– Чого?
– Досить божевілля. Щодо мене, то я вилікувався. Я сам піду туди.
– Куди?
– Я сам піду туди, – повторив Фюльграбе вперто. – На Майнцерландштрасе! Я здамся, це найрозумніше. Я хочу зберегти свою голову, я й п'яти хвилин більше не витримаю цієї свистопляски, а кінець кінцем мене все одно впіймають. У цьому можна не сумніватися, – Фюльграбе говорив дедалі спокійніше. Він нанизував слово на слово, поважно й монотонно. – Це єдиний вихід. Перейти через кордон неможливо. Весь світ проти тебе. Просто чудо, що ми двоє ще на волі. Ось ми добровільно і покладемо край цьому чудові, перш ніж нас зловлять, бо тоді настане кінець усяким чудесам. Тут тобі й капут. Ти можеш собі уявити, що Фаренберг зробить з тими, кого піймають? Згадай Цілліха, згадай "танцювальний майданчик".
Георга проймає жах, проти якого несила боротись, який паралізує. Фюльграбе був чисто виголений. Його рідке волосся було гладенько зачесане і пахло одеколоном. А може, це зовсім не Фюльграбе?
А той вів далі:
– Отже, ти ще не забув? Ти пам'ятаєш, що вони зробили з Кербером, про якого говорили, ніби він хотів утекти. Тим часом він і гадки про це не мав. А ми втекли.
Георг почав тремтіти. Фюльграбе подивився на нього і продовжував:
– Повір мені, Георге, я зараз же піду туди. Це найліпший вихід. І ти теж підеш зі мною. Я саме збирався туди. Сам бог звів нас з тобою. Атож, саме так! – Голос йому урвався. Він двічі кивнув головою. – Саме так! – сказав він ще раз. І ще раз кивнув.
Георг раптом випростався.
– Ти божевільний, – сказав він.
– Ми ще побачимо, хто з нас божевільний, – промовив Фюльграбе тим спокійним, поважним тоном, який у таборі створив йому репутацію статечної, розумної людини, що ніколи не підвищує голосу. – Збери-но рештки свого розуму, хлопче. Годі тішити себе марними надіями, ти дуже скоро загинеш, коли не підеш зі мною, друже. Саме так! Ходімо!
– Ти зовсім з глузду з'їхав, – сказав Георг. – Вони там реготатимуться, мов несамовиті, коли ти зайдеш. Ач що вигадав!
– Реготатимуться? Нехай регочуться! Але нехай не вбивають мене. Обміркуй усе як слід, друже, нічого іншого нам не залишається. Коли тебе не схоплять сьогодні, то схоплять завтра, і ніхто заради тебе і пальцем не поворухне. Хлопче! Хлопче! Цей світ уже тепер не той. Нікому ми з тобою не потрібні. Ходімо зі мною. Це найнайнайрозумніше. Це єдине, що нас врятує. Ходімо, Георге.
– Ти зовсім з глузду з'їхав.
Досі вони сиділи на лаві самі. Тепер до них підсіла жінка у чепчику медичної сестри. Обережними, звичними рухами вона погойдувала дитячу коляску. То була розкішна, велика коляска, напхана подушками, мереживом, блакитними стрічками, а в ній – малесенька дитина, яка, очевидно, спала ще не досить міцно. Жінка поставила коляску на сонці, розклала на колінах шитво. Швидким поглядом обійняла чоловіків. Вона була, як кажуть, не молода і не стара, не вродлива і не потворна. Фюльграбе відповів на її погляд, додавши ще й криву усмішку – якусь моторошну гримасу всього обличчя. Георг побачив це, йому стало гидко.
– Ходімо! – сказав Фюльграбе й підвівся.
Георг схопив його за руку. Фюльграбе рвонувся і зачепив рукою Георга по обличчю. Він нахилився до Георга і сказав:
– Хто не слухає поради, тому й допомогти не можна. Прощавай, Георге.
– Ні, зажди хвилинку, – сказав Георг.
Фюльграбе й справді знову сів. – Георг сказав:
– Не роби цього, це ж божевілля! Самому лізти в пастку. Тебе вб'ють! Вони ще ніколи не жаліли. Вони не знають жалю. Схаменися, Фюльграбе! Фюльграбе!
Присунувшись впритул до Георга, Фюльграбе сказав зовсім іншим, сумним тоном:
– Любий, любий Георге, ходімо! Ти ж завжди був хороший хлопець. Ходімо зі мною. Так страшно йти туди самому!
Георг дивився на рот, що вимовляв ці слова, рот з рідкими зубами, які через широкі щілини здавалися надто великі, ніби зуби скелета. "Його дні вже злічені. Може, навіть години. Він уже несповна розуму", – подумав Георг. Він усім серцем хотів, щоб Фюльграбе якнайшвидше пішов і залишив його самого, поки, він не почав божеволіти. Напевно, Фюльграбе в ту ж мить подумав те саме про Георга. Він збентежено глянув на Георга, ніби тільки зараз зрозумів, кого він, власне, умовляє. Потім устав і пішов геть. Він так швидко зник за кущами, що Георгові раптом здалося, ніби ця зустріч йому тільки привиділась.
Потім його знову пойняв страх, такий самий нагальний і сильний, як у першу годину після втечі, коли він лежав недалеко від табору у верболозі. Його тіло й душа здригалися. Три хвилини тривав цей напад, але від такого людина сивіє. Тоді він був в арештантській одежі і вили сирени. Тепер ще гірше. Смерть витала так само близько, але не за плечима, а скрізь. Від неї не втечеш, він відчував її фізично, мовби вона була живою, як на старих картинах, істотою, що причаїлась за клумбою айстр або за дитячою коляскою, а ось зараз вийде звідти і торкнеться його.
І так само несподівано напад минув. Георг витер піт з лоба, немов він боровся й переміг. Так воно й було, хоч йому здавалося, що він тільки страждав. "Що це зі мною?
Що це мені казали? Невже тому правда, Валлау, що ти в їхніх руках? Що вони з тобою роблять?" "Спокійно, Георге! Невже ти думаєш, що тебе десь пожаліють? Ти був би зараз в Іспанії, якби міг. А там хіба нас жаліють? Ти гадаєш, що повиснути на колючому дроті або дістати кулю в живіт було б краще? А це місто, яке сьогодні боїться тебе прийняти, коли з неба почнуть падати бомби, тоді воно знатиме, що таке страх". "Але ж зрозумій, Валлау, я самотній. В Іспанії люди не такі самотні, і навіть у Вестгофені. Таким самотнім, як я, не можна бути ніде…" "Спокійно, Георге! У тебе багато друзів. Зараз вони розвіяні по світу, але це нічого. У тебе багато друзів – мертвих і живих".