Сьомий хрест

Сторінка 4 з 109

Анна Зегерс

Тут, нагорі, їх було двадцять п'ятеро. І хоч Франц усе ще уперто шукав бодай найменших ознак неспокою, йому й сьогодні було б неприємно, якби хоч один з його шаблонів вийшов неточний. І не тільки тому, що це могло б йому зашкодити, але просто заради самих шаблонів, які мають бути точні навіть сьогодні. Працюючи, він думав: "Антон назвав Оппенгайм, невеличке містечко між Майнцом і Вормсом. І що могло там трапитись?"

Фріц Грайнер, Антона Грайнера брат у перших, старший робітник, підійшов на хвильку до Франца, потім до його сусіда. Коли Фріц злазив з мотоцикла і вішав до шафи свій мундир, він ставав звичайнісіньким штампувальником і нічим не відрізнявся від інших, можливо, тільки інтонацією в голосі, що її доловив Франц, коли той гукнув Вайганда. Вайганд був немолодий уже, волохатий чоловічок, на прізвисько Оклецьок. Добре, що його високий, дзвінкий голос злився з дзижчанням паса, коли він, вичищаючи пил, сказав, ледь ворушачи губами:

– Ти вже знаєш? У таборі Вестгофен…

Уважно придивившись, Франц побачив у ясних, прозорих Оклецькових очах ті крихітні блискучі цяточки, яких він так болісно шукав: наче десь глибоко всередині людини палахкотить яскраве полум'я, а в очах грають лише притлумлені іскорки. Франц подумав: "Нарешті!"

А Оклецьок уже стояв біля іншого робітника.

Франц обережно підсунув металеву заготовку, опустив різак, натиснув на важіль, ще раз, ще і ще. Нарешті, нарешті, нарешті. Якби він міг зараз побігти до свого друга Германа! Раптом його думки перескочили на інше. Якоюсь мірою ця новина стосується його особисто. Щось у ній якось незвичайно схвилювало його, вчепилося в нього й гризло, хоч він ще й сам не знав що і чому. "Отже, повстання й таборі, – сказав він собі, – а може, велика втеча…" Нараз він збагнув, чому його вразила ця звістка. "Георг!.. Яка нісенітниця, – подумав Франц, – до чого тут Георг? Його, може, й нема вже там. Або – це теж можливо – він помер". Але він мовби чув Георгів голос, далекий і глузливий: "Ні, Франце, коли у Вестгофені щось сталося, значить, я ще живий".

За останні роки Франц справді повірив, що може думати про Георга, як і про інших в'язнів! Як про будь-кого з тих тисяч, про яких думають з люттю й жалем. Він і справді гадав, що його й Георга давно вже зв'язують лише міцні зв'язки спільної справи, зв'язки юності, що минала під зірками спільної надії, а не ті кайдани, які боляче врізалися в тіло і які вони обидва намагалися тоді розірвати. "Усе старе давно забуте", – казав він собі. Адже Георг став іншим, так само, як і він, Франц, став іншим…

Він заглянув на мить у лице своєму сусідові. Чи і йому сказав Оклецьок? Хіба можна після цього й далі штампувати, обережно підкладаючи одну деталь по одній? "Коли там справді щось трапилося, – думав Франц, – тоді, напевне, без Георга не обійшлося". Але потім його знову пойняв сумнів: мабуть, взагалі нічого не сталось, і Оклецьок теж казна-що верз.

Коли Франц в обідню перерву прийшов до їдальні і замовив кухоль світлого пива (гарячі страви він їв тільки ввечері у своїх родичів, а на обід брав з собою хліб з ковбасою та смальцем, бо після тривалого безробіття хотів зібрати собі грошей на костюм, а як вистачить, то й на куртку із застібкою-блискавкою хоч невідомо, як довго матиме він змогу носити цей костюм), хтось біля стойки Промовив:

– Оклецька заарештовано.

– За вчорашнє, – додав другий. – Надудлився і розпустив язика…

– Ні, не за те, – сказав хтось, – мабуть, за щось інше…

Щось інше? Франц розрахувався за пиво й зіперся на стойку. Всі раптом заговорили півголосом, до нього долинало немов якесь шелестіння: Оклецьок, Оклецьок…

– Оце так ускочив, – промовив до Франца його сусід по роботі Фелікс, Мессерів друг. Він пильно подивився на Франца. Його вродливе обличчя з правильними рисами набрало вдоволеного виразу, а блискучі сині очі здавалися занадто холодними для молодого обличчя.

– Куди ускочив? – запитав Франц.

Фелікс знизав плечима й звів брови, – здавалося, він стримує сміх. "Якби зараз піти до Германа", – знову подумав Франц. Але він не зможе поговорити з Германом до вечора. Несподівано він узрів Антона Грайнера, який пробирався до стойки. Мабуть, Антон якось дістав собі перепустку, бо він не мав права заходити в цей корпус і навіть у цю їдальню. "І чого це він завжди шукав саме мене, – подумав Франц, – чому він любить саме мені розповідати свої історії?"

Антон узяв його за руку, але одразу ж пустив її, ніби цей рух міг привернути чиюсь увагу. Він відійшов до Фелікса, вихилив свій кухоль пива, потім знову повернувся до Франца. "А в нього славні очі, – подумав Франц. – Він трохи обмежений, але щирий. І його тягне до мене, як мене до Германа…" Антон узяв Франца під руку і почав розповідати; обідня перерва закінчилася, всі рушили до дверей, і голос Антонів ледве чути було серед гомону й тупоту ніг.

– Там, на Рейні, з Вестгофена втекло кілька в'язнів, щось на зразок штрафної команди. Мій кузен одразу дізнався про це. І кажуть, що більшість утікачів уже схопили. Оце й усе.

III

Хоч як довго він обдумував свою втечу сам і разом з Валлау, хоч як детально він обмірковував найменші подробиці і намагався уявити собі бурхливу течію свого нового життя, все ж у перші хвилини після втечі він був немов звір, що вирвався на волю, щоб жити, а до пастки прилипли його кров і шерсть. Як тільки втечу було виявлено, завивання сирен розляглося на багато кілометрів і збудило оповиті важким осіннім туманом села. Цей туман поглинав усе, навіть промені потужних прожекторів, що розтинають найчорнішу пітьму. Зараз, близько шостої години ранку, їхнє світло тонуло в густому, мов вата, тумані, ледь забарвлюючи його в жовтуватий колір.

Георг нахилився ще нижче, хоч грунт під ним осідав.

Він може угрузнути раніше, ніж вибереться звідси. Чагарник наколов йому пальці, вони побіліли й зробилися слизькі та холодні, мов лід. Йому здавалося, що він вгрузає в трясовину чимраз швидше й глибше і ось-ось його затягне всього. Хоча він і втік од неминучої смерті – напевне, вони найближчими днями вбили б його й інших шістьох, – смерть у трясовині здавалася йому простою й не страшною. Наче це була зовсім інша смерть, не та, від якої він утік, а смерть добровільна, в пустелі, не від людської руки.