Він ніяк не міг утямити, навіщо його викликали. Та, мабуть, якоїсь особливої причини й не було. Просто вони час від часу вихоплюють когось із людей. В місті, либонь, багато таких "вихоплених". Тільки ніхто нічого не каже одне одному. Меттенгаймер, стоячи на драбинці, почав лаятися, бо погано наліпили бордюр. Він уже хотів був злізти з драбини, щоб навести лад і на нижньому поверсі.
Але нараз йому стало млосно, і він присів на щаблі.
Сміх штукатурів, що дражнили учня, дзвінкий голос хлопчика, який влучно відбивав кожен жарт, звучали в порожній лункій квартирі набагато гучніше, ніж голоси колишніх і майбутніх її мешканців, бо їх приглушують різні речі – всілякі килими й меблі. Шпалерник погойдувався на драбинці. Нараз хтось гукнув на сходах:
– Кінчай роботу!
Шпалерник крикнув у відповідь:
– Поки що я оголошую кінець роботи!
На зупинці двадцять дев'ятого номера Меттенгаймер знову стрівся з добродієм у фетровому капелюсі, що вранці їхав з ним трамваєм, а потім пив пиво у пивній. "Певно, теж працює десь тут", – подумав Меттенгаймер, коли той стрибнув слідом за ним у вагон.
Меттенгаймер кивнув йому. Раптом він згадав, що знову забув у швейцара пакунок з шерстю для дружини.
Вона вже вчора лаяла його за те. Тому він зійшов з трамвая і пішов назад швидким кроком, щоб встигнути на другий вагон. Меттенгаймер почувався дуже втомленим і з радістю думав про вечерю і взагалі про дім. Раптом його серце тривожно стиснулось, аж мороз пішов поза спиною: добродій у фетровому капелюсі, що залишився в тому вагоні, тепер опинився тут, на передньому майданчику.
Шпалерник не повірив своїм очам і пересів на інше місце. Ні, він не помилився. Він добре пам'ятає цей капелюх, виголену потилицю, короткі руки. Меттенгаймер спершу не думав пересідати в інший трамвай, а доїхати до Цейльштрасе і далі піти пішки. Але тепер вирішив зробити інакше: доїхавши до будинку гауптвахти, він зійшов і пересів у сімнадцятий. Старий зітхнув з полегшенням, нарешті він сам. Та ледве він піднявся на майданчик сімнадцятого номера, як почув за спиною квапливі кроки і сопіння людини, що стрибнула у вагон. Добродій у фетровому капелюсі глянув на нього байдуже й заразом дуже уважно. Потім повернувся до нього плечима, адже Меттенгаймер, виходячи, все одно мусив пройти повз нього.
Тепер старий зрозумів, що цей чоловік зійде разом з ним і що втекти від нього неможливо. Його серце закалатало від страху. Сорочка, що давно вже висохла, знову змокла від поту. "І що йому треба від мене? – думав Меттенгаймер – Що я таке зробив? Що я можу зробити?" Він не втримався і ще раз обернувся. У вечірній юрбі раз по раз миготіли капелюхи, і літні, й осінні, серед них Меттеигаймер побачив і капелюх, якого шукав, його власник ступав неквапливо, немов напевне знав, що шпалерник сьогодні більше не стрибатиме з вагона у вагон. Меттенгаймер перейшов вулицю. Перш ніж увійти у свій під'їзд, він швидко обернувся з тією рішучістю, що раптом опановує людей, які, коли треба, вміють дати відсіч. Обличчя переслідувача виринуло зовсім близько, невиразне миршаве обличчя і рот з гнилими зубами. Одяг на ньому, крім капелюха, був досить поношений. Може, капелюх теж був не новий, тільки не такий витертий. У цьому чоловікові, власне, не було нічого страшного. Меттенгаймера лякала дивна суперечність між настирливістю, з якою він переслідував його, і цілковитою байдужістю.
Коли Меттенгаймер зайшов до будинку, він поклав пакунок на сходи, щоб замкнути на ключ вхідні двері, які вдень брали на защіпку.
– Навіщо ти замикаєш, тату? – спитала його дочка Еллі, яка саме спускалася сходами.
– Тут протяг, – відповів Меттенгаймер.
– А хіба це заважає тобі нагорі в квартирі? – сказала Еллі. – О восьмій так чи так замкнуть двері.
Шпалерник пильно глянув на неї. Усією своєю істотою він відчув, що на другому боці вузької вулиці стоїть той чоловік і стежить за ним і його дочкою.
У глибині душі він любив Еллі більше за інших дітей.
Може, про це знає той чоловік, що стоїть там, навпроти.
Прояв яких таємних почуттів хотів він підгледіти? Яку провину? Здається, є така казка, де батько обіцяє віддати чортові те, що першим вийде з дому йому назустріч? Досі Меттенгаймер приховував від усієї родини, навіть від себе самого, що Еллі його найулюбленіша дитина. Він і сам не знав чому, мабуть, з двох зовсім різних причин. Вона була вродлива і завжди завдавала йому горя. Він радів, коли його навідували діти. Коли ж приходила Еллі, його серце стискалось у тому місці, де воно найдужче відчуває радість і горе. Скільки розкішних квартир опорядив він в думках для цієї дочки, скільки разів пробігала вона по анфіладах кімнат, либонь, не менш граціозно, ніж ті пихаті й вередливі жінки, яким їх чоловіки показують майбутні апартаменти.
Еллі торкнулась його руки. Її обличчя, обрамлене густим волоссям, що кучерявилося на скронях і потилиці, здавалося маленьким, як у дитини, і на ньому лежав вираз суму й ніжності. Вона згадала той день, коли батько на лаві у вестгофенському шиночку пригорнув до себе її голову і хрипким голосом умовляв виплакатись. Вони ніколи не говорили про той день. І все-таки обоє, певне, завжди згадували його, зустрічаючись.
– Я візьму вовну, – сказала Еллі, – і зразу ж почну плести.
Шпалерник відчув, як чоловік на супротивному боці вулиці свердлить очима пакунок, і йому самому здалося, ніби його дочка ховає в сумку щось заборонене, хоч добре знав, що в пакунку нема нічого, крім кількох мотків кольорової вовни. Обличчя Еллі знову повеселішало. Її золотаво-карі очі, такого ж відтінку, як і волосся, світилися теплим блиском. "Сліпий він був, чи що, отой негідник, Георг, – думав батько. – Як міг він її покинути?" Веселість Еллі краяла йому серце. Він спробував стати так, щоб на неї не міг упасти нічий погляд. "Хай уже йому поставлено пастку, – думав він, – але ж його дитина не винна". Та Еллі була висока й струнка, а він – низенький і сутулий. Він не міг її затулити. Коли вона вийшла, легка й статурна, повагом розмахуючи сумкою, старий з тривогою подивився на вулицю. Він зітхнув з полегшенням – переслідувач саме розглядав вітрину парфюмерного магазину. Еллі непомітно пройшла мимо.