– Хіба немає іншого лікаря?
Другий байдуже промовив:
– Але ж і ви тут.
– Та я вже був у всіх – у доктора Шмідта, у доктора Вагензайля, у доктора Райзінгера, у доктора Гартлауба.
Раптом він звернувся до Георга:
– А ви чого тут?
– Та ось, рука.
– Цей не лікує рук, він розуміється тільки на внутрішніх хворобах.
– У мене і всередині щось не гаразд.
– Автомобільна аварія?
Двері приймальної відчинилися. Старий, знемагаючи від болю, навалився на стіл і на Георгове плече. Не тільки страх – страшенна дитяча боязкість охопила Георга.
Таке саме почуття проймало його у приймальнях лікаря, коли він був такий же малий, як отой блідий хлопчик. Як і тоді, він весь час перебирав бахрому на кріслі.
Біля вхідних дверей задзеленчав дзвінок. Георг здригнувся. Але то був лише новий пацієнт, смуглява дівчинка-підліток; вона пройшла мимо стола.
Нарешті Георг став перед лікарем. Прізвище, адреса, професія? Георг щось відповів. Стіни навколо нього захиталися, він падав у прірву з білості, шкла, нікелю, в бездоганно чисту прірву. Падаючи, він ще почув голос, що попереджав його, хто такий лікар за національністю. А запах, що вдарив йому в ніс, нагадав кінець усіх допитів, коли його змазували йодом і перев'язували.
– Сідайте, – сказав лікар.
Побачивши Георга у дверях, лікар подумав, що цей пацієнт, либонь, тяжко хворий. Лікар добре знав такі симптоми: ні відкритих ран, ані опухів, лише легенька синювата тінь під очима, – у цього чоловіка вона вже була густа й темна. Яка в нього хвороба? Останнім часом лікар уже звик до того, що хворі прибігають сюди вдосвіта, щоб сусіди не бачили, – в останню хвилину, як колись бігали до знахарки. Він почав розмотувати пов'язку.
– Нещасний випадок?
– Так.
Незважаючи на почуття обов'язку, яке в ньому викликала кожна рана, кожна хвороба, бо він був справжнім лікарем, Левенштайн відчув дедалі сильніший неспокій.
Ну, хіба ж це пов'язка? Клапоть підкладки? Він повільно розмотував її. Що це взагалі за чоловік? Чи він старий?
Чи молодий? Серце лікаря щеміло, щось стискало йому горло, наче він ще ніколи не був так близько від смерті за всі дев'ятнадцять літ, упродовж яких лікував хворих.
Він подивився на руку, що лежала перед ним без пов'язки. В рані повно бруду, але не така вона вже й страшна, а тому й нездатна спричинити ці зловісні тіні на лобі й під очима. Чому ж він такий змучений? Він прийшов з хворою рукою. В нього, напевно, є ще якась, йому самому невідома хвороба. Треба витягти з рани скалки. Доведеться зробити укол, інакше хворий не витримає. Цей чоловік сказав, що він слюсар-автомобіліст.
– За два тижні, – сказав лікар, – ви знову зможете працювати.
Хворий нічого не відповів. Чи витримає він укол? Серце незнайомця, хоч і не зовсім здорове, але не таке вже й слабке. То в чім же річ? І чому він, лікар, не старається з'ясувати, яка хвороба в цього чоловіка?
Чому хворий зразу ж після аварії не пішов до найближчої лікарні? Адже цей бруд понабивався в рану щонайменше вчора. Лікар хотів поставити хворому кілька запитань, щоб хоча б відвернути його увагу від руки, до якої він підніс пінцета. Але погляд чоловіка стримав лікаря. Він змовчав. Левенштайн ще раз уважно подивився на руку, потім погляд його сковзнув по обличчю, куртці, по всій постаті хворого. Той ледь скривив губи і дивився на лікаря скоса, але рішуче.
Лікар поволі відвернувся і відчув при цьому, що в нього аж губи побіліли. А коли він побачив себе у дзеркалі над рукомийником, темна тінь лежала вже і на його обличчі. Лікар заплющив очі. Він надзвичайно повільно намилював і змивав руки під краном. "В мене дружина й діти. Чому цей чоловік прийшов саме до мене? Тепер я буду тремтіти від кожного дзвінка. І без цього в мене щодня неприємності".
Георг думав: "Адже не тільки у вас".
А лікар тримав руки під струменем води, і бризки розліталися навсібіч. Немає сил терпіти. А тепер ще й оце!
Скільки горя випало йому на долю.
А Георг думав, насупившися, поки текла вода: "Але ж не тільки вам".
Лікар закрутив, нарешті, кран, витер руки чистим рушником. Запах хлороформу здавався йому зараз таким, яким він здавався лише його пацієнтам. "І чому ця людина прийшла саме до мене? Чому?"
Лікар знову відкрутив кран. Почав удруге мити руки. "Це зовсім тебе не обходить. До тебе прийшла рука, просто хвора рука. Чи вона виглядає з-під рукава шахрая чи з-під крила архангела, тобі однаково". Він знову закрутив кран і витер руки. Потім приготував шприц. Коли лікар закачав рукав Георгової куртки, він побачив, що на хворому немає сорочки. "Це мене не стосується, – сказав він собі, – моє діло – рука".
Георг засунув перев'язану руку під куртку і сказав:
– Дуже вам вдячний!
Лікар хотів був спитати про гроші, але хворий подякував таким тоном, немов так і треба, щоб його лікували безкоштовно. І хоч Георг, виходячи, похитнувся, лікареві тепер уже здавалося, що головна його хвороба – все-таки рука.
Опускаючись сходами, Георг на нижньому східці зіткнувся з двірником, маленьким чоловічком без куртки.
– Ви вертаєте з третього поверху?
Георгові ніколи було розмірковувати, що краще – сказати правду чи збрехати, і він швидко відповів:
– З четвертого.
– Ах, так, – сказав чоловічок, – а я думав, від Левенштайна.
Вийшовши на вулицю, Георг побачив на ганку за два будинки звідси старого селянина з приймальної лікаря.
Той дивився на ринок. Туман розвіявся. Осіннє світло заливало парасолі, що, наче гриби, стирчали над лотками.
На столах, мов на грядках, були розкладені спокусливі фрукти й овочі. Здавалося, наче селянки привезли на ринок клаптики своїх городів та садків. А де ж собор? Триі чотириповерхові будинки, парасолі, коні, вантажні машини і жінки затуляли його собою.
Лише закинувши голову, Георг побачив найвищий шпиль – золотий чуб, за який можна було б підняти вгору ціле місто. Пройшовши трохи далі, проминувши селянина, що втупився йому в спину, Георг побачив високо над дахами святого Мартіна, що сидів на коні і розрізав свій плащ. Георг протиснувся в найгустіший натовп. Купи яблук, винограду, головок цвітної капусти стрибали перед його очима. Голод був такий сильний, що він охоче уткнув би голову в цю купу овочів і гриз би їх. Потім його занудило. Це був дуже небезпечний для нього стан.