– У вас п'ятеро онуків, чому ви виховуєте саме цю дитину?
– Моя дочка цілий день у конторі. "І чого йому треба від мене, – думав Меттенгаймер. – Мене такий молодик не залякає. Звичайна собі кімната, звичайний собі молодий чоловік". Він витер обличчя. Комісар уважно дивився на нього сірими очима. Шпалерник бгав у жмені носовик.
– Адже існують дитячі будинки. Ваша дочка непогано заробляє. З першого квітня цього року вона має по сто двадцять п'ять марок на місяць. Вона може утримувати хлопчика сама.
Меттенгаймер переклав носову хусточку в другу руку.
– Чому ви допомагаєте саме цій дочці, яка цілком може себе утримувати?
– Вона сама, – сказав Меттенгаймер. – Її чоловік…
Комісар метнув на нього швидкий погляд і сказав:
– Сідайте, пане Меттенгаймере.
Старий сів. Він раптом відчув: іще мить – і він упав би. Хусточку він засунув у кишеню піджака.
– Чоловік вашої дочки Еллі з січня тридцять четвертого року ув'язнений у Вестгофені.
– Пане комісаре! – скрикнув Меттенгаймер. Bin підскочив на стільці, знову сів і спокійно промовив – Я завжди терпіти не міг цього чоловіка. Я йому заборонив приходити в мій дім. Останнім часом моя дочка розійшлася з ним.
– Весною тридцять другого ваша дочка жила у вас. В червні – липні того ж року вона знову повернулася до чоловіка. Потім знову перебралася до вас. Ваша дочка не взяла розлучення?
– Ні.
– Чому?
– Пане комісаре, – сказав Меттенгаймер. Він марно шукав свою хусточку в кишенях штанів. – Вона, правда, одружилася з цим чоловіком проти нашої волі…
– І, попри все те, ви були проти розлучення.
Ні, ця кімната все-таки не звичайна. І найстрашніше в ній те, що вона тиха й світла, помережана ніжною тінню листя, звичайна кімната з вікнами у сад. Найстрашніше те, що цей молодик – звичайний чоловік з сірими очима й світлим волоссям, і все-таки всезнаючий і всемогутній.
– Ви католик?
– Так.
– І тому ви проти розлучення?
– Ні, але шлюб…
– Для вас священний? Так? Для вас шлюб з негідником священний?
– Ніколи не знаєш наперед, чи залишиться людина назавше негідником, – тихо промовив Меттенгаймер.
Молодик якусь мить дивився на нього, потім сказав:
– Ви поклали свій носовичок у ліву кишеню піджака.
Раптом він грюкнув кулаком по столу і загорлав:
– Як же ви виховували свою дочку, коли їй міг сподобатися такий мерзотник?
– Пане комісаре, я виховав п'ятеро дітей. І я пишаюся ними. Чоловік моєї старшої дочки – штурмбанфюрер. Мій старший син…
– Я вас не питаю про ваших інших дітей. Я вас питаю зараз про вашу дочку Ельзу. Ви допустили, щоб ваша дочка одружилася з цим Гайслером. Наприкінці минулого року ви самі їздили з дочкою до Вестгофена.
Тут Меттенгаймер подумав, що на крайній випадок у нього все-таки є його тверда опора. Він відповів зовсім спокійно:
– То важка путь для молодої жінки.
Він подумав: "Цей молодий чоловік і мій менший син – однолітки. Як сміє він говорити зі мною таким тоном? Поганих же він мав батьків, поганих учителів…"
Рука Меттенгаймера, що лежала на лівому коліні, знову почала тремтіти, проте він спокійно додав:
– То був мій батьківський обов'язок.
Якийсь час було тихо. Меттенгаймер, зморщивши лоба, дивився на свою руку, що не переставала тремтіти.
– Навряд, чи ви ще раз матимете нагоду виконати цей обов'язок, пане Меттенгаймере.
Старий скочив з місця й вигукнув:
– Хіба він помер?
Коли допит досяг цього пункту, комісар, мабуть, відчув розчарування. В голосі шпалерника прозвучало щире полегшення. Справді, смерть тою хлопця одразу розв'язала б усе. Вона звільнила б старого і від тих неприємних обов'язків, які він сам брав на себе в рідкі, але вирішальні хвилини свого життя, і від хитромудрих та болісних спроб уникнути їх.
– А чому ви думаєте, пане Меттенгаймере, що він помер?
– Ви спитали… я нічого не думаю, – затинаючись, пробелькотів Меттенгаймер.
Комісар схопився на рівні. Він перехилився через стіл.
Його голос раптом став дуже лагідним:
– Чому, пане Меттенгаймере, ви гадаєте, що ваш зять помер?
Шпалерник стиснув тремтячу ліву руку правою рукою.
Він відказав:
– Я нічого не гадаю.
Від його спокою не лишилося й сліду. Інші думки витіснили з його душі надію позбутися Георга. Він подумав: "Таких упертих хлопців, – коли люди правду кажуть, – жорстоко катують, і Георг, напевне, помирав би дуже тяжкою смертю". Голоси цих людей заглушали різкий, сухий голос комісара – звичайний голос звичайної людини, що удає з себе поважну персону.
– Але ж у вас була якась підстава думати, що цей Георг Гайдлер помер? – Нараз гестапівець заричав – І не морочте мені голови, пане Меттенгаймере!
Шпалерник здригнувся. Він зціпив зуби й мовчки дивився на комісара.
– Адже ваш зять був молодий, здоровий, він ні на що серйозне не хворів. Тож, напевно, у вас були якісь підстави твердити таке?
– Та я ж нічого не твердив. – Шпалерник знову заспокоївся. Він навіть пустир свою ліву руку. А що було б, коли б він затопив цьому молодчикові у пику? Той застрелив би його на місці. А обличчя в комісара стало б червоним, як буряк, з білуватою плямою там, де вдарила його рука. Вперше за багато-багато років в його старечій, втомленій голові виникла відчайдушна, але нездійсненна думка. Він подумав: "Якби в мене не було родини!" Щоб приховати усмішку, він закусив кінчик вуса. Комісар здивовано подивився на нього.
– Тепер слухайте уважно, пане Меттенгаймере, Ми вислухали ваші показання, якими ви підтвердили наші власні спостереження, а в деяких важливих пунктах навіть доповнили, і хочемо вас застерегти. Ми хочемо застерегти вас у ваших же інтересах, пане Меттенгаймере, в інтересах вашої родини, де ви глава. Не кажіть і не робіть нічого такого, що б хоч якоюсь мірою стосувалося колишнього чоловіка вашої дочки Ельзи. І якщо у вас виникне якийсь сумнів або буде потрібна порада, то звертайтеся не до своєї дружини або іншого члена родини і не до священика, а до нашого головного управління, кімната вісімнадцять. Чи ви мене розумієте, пане Меттенгаймере?
– Звичайно, пане комісаре, – сказав Меттенгаймер.
Він не зрозумів ні слова. Проти чого його застерігали? Що підтвердилось? Які сумніви можуть в нього виникнути? Обличчя комісара, в яке йому тільки що хотілося вдарити, раптом закам'яніло – непроникне втілення влади.