Через чотири роки він знову стрівся з Георгом на лекціях, які він уже сам читав у таборі Фіхте. Георг сказав йому, що приїхав у табір тому, що там давали дешеві уроки джіу-джитсу! а на лекцію пішов просто так, з нудьги. Йому й на думку не спадало, що лектор Франц– це його знайомий Франц, його невдаха Франц з футбольного поля, який вигулькнув тут у ролі лектора. Очі Георга знову звузилися, в них спалахнули іскорки ненависті, наче він хотів за щось помститися, за якусь лайку чи образу. Він, мабуть, постановив зірвати Францові курс лекцій. Проте Георгові витівки нікому не сподобались, і він після другого разу перестав відвідувати лекції. Але Франц і далі стежив за ним. Вродливе смагляве обличчя Георгове часто прибирало погірдливого виразу, він ходив, пишно закинувши голову, здавалося, він відчуває зневажливу жалість до всіх тих, хто не був такий дужий і гарний, як він. Він забувався лише, коли веслував або боровся; його обличчя ставало добрим і веселим, наче йому вдалося втекти від себе самого. Франц з цікавості, що його самого дивувала, відшукав Георгову анкету: учився на автослюсаря, по закінченні навчання – безробітний.
Наступної зими він здибався з Георгом на січневій демонстрації. Його обличчя знову кривила трохи презирлива посмішка. Воно лагіднішало лише тоді, коли він співав.
Потім вони зустрілися біля будинку гауптвахти, коли демонсграція вже закінчилася. У Георга роздерся спортивний черевик. На слизькій від снігу вулиці відпала підошва. І тут у Франца промайнула думка, що Георг і босоніж пішов би з демонстрацією до кінця. Він спитав у Георга, який у нього номер взуття. Той відповів:
– Син моєї матері сам собі полагодить черевика.
Франц спитав його, чи не хоче він подивитися на фотографії з молодіжного табору. Георг теж там є. Звичайно, Георгові хотілося глянути иа фотографії, де він бере участь у змаганнях з плавання чи з джіу-джитсу[6].
– Цікаво було б глянути, – сказав він.
– Ти занятий сьогодні вечором? – спитав Франц.
– А чим я можу бути занятий? – відповів Георг.
Обидва чомусь зніяковіли. Всю дорогу до старого міста вони мовчали. Франц охоче знайшов би який-небудь привід, щоб спекатися Георга. Що це він взагалі надумав, навіщо запросив цього хлопця до себе? Він же хотів почитати. Фраиц зайшов до крамниці, купив ковбаси, сиру, апельсинів. Георг чекав біля вітрини, обличчя в нього було похмуре, його звичайна усмішка зникла. Франц, який ніяк не міг зрозуміти, чого це раптом сталося, спостерігав його через вікно крамниці.
Франц жив тоді на Гіршгасе, під красивим горбатим шиферним дахом. Кімнатка була маленька, з похилою стелею і з дверима просто на сходи.
– Ти сам тут живеш? – спитав Георг.
Франц розсміявся:
– Родини в мене ще немає.
– Отже, ти живеш тут сам? – ще раз повторив Георг. – Тоді зрозуміло.
Його обличчя тепер зовсім спохмурніло. Франц подумав, що Георг, очевидно, живе у тісноті великої родини. Те "зрозуміло" означало: "Он як ти живеш. Тож не дивно, що ти такий розумний".
Франц спитав:
– Може, ти хочеш перебратися сюди?
Георг здивовано глянув на нього. В його обличчі не було й сліду усмішки, ніякої пихи, наче його захопили зненацька і він не встиг прикритися своїм звичайним виразом.
– Я? Сюди?
– Так.
– Ти серйозно? – стиха спитав Георг.
– Я завше говорю серйозно, – відказав Франц.
А насправді він спитав це аж ніяк не серйозно, це просто ненароком вирвалось у нього. Лише згодом це питання набрало поважності, навіть болісної поважності.
Георг зблід. Франц лише тепер збагнув, що його випадкова пропозиція мала для Георга величезне значення, може, то був поворотний момент в його житті. Він схопив Георга за руку.
– Отже, домовились.
Георг висмикнув руку. "Він одразу ж відвернувся від мене, – згадував Франц. – Він підійшов до вікна і зовсім заслонив моє маленьке віконце. Був вечір. Зима. Я засвітив світло. Георг сидів верхи на стільці. Його густе каштанове волосся рівними пасмами спадало на лоб. Він обчищав апельсини собі й мені.
Я взяв глечика, – згадував далі Франц, – щоб принести води. Я зупинився коло дверей, а він глянув на мене.
Його сірі очі були зовсім спокійні, – а ті дивні іскорки, яких я колись так боявся, зникли. Він сказав:
– Знаєш, я коли-небудь побілю всю кімнату. Он з тої скрипі зроблю полицю для книжок, а з цієї хорошої скрипі з замком – невеличку шафу, буде як нова, от побачиш!"
Незабаром і Франц втратив роботу. Вони обидва жили на допомогу, що її надавали безробітним, і на випадкові заробітки. "Яка то була зима", – думав Франц. Йому більше ніколи не доводилося переживати такого. Маленька кімната з похилою стелею і жовтими стінами. Білі від снігу дахи. Вони з Георгом, мабуть, дуже голодували тоді І як усіх, хто справді думає про голод і справді з ним змагається, їх найменше непокоїло те, що вони самі голодують. Вони працювали і вчилися, ходили разом на демонстрації і на збори; їх завжди кликали обох туди, де потрібні були такі, як вони. А коли вони залишались удвох, тільки тому, що Георг запитував, а Франц відповідав, то поміж них поставав, як вони казали, "наш спільний світ", який сам собою, чим довше живеш у ньому, робить тебе все молодшим і ширшає, чим більше від нього береш.
Таким принаймні все це здавалося Францові. А Георг ставав дедалі мовчазнішим і дедалі рідше запитував. "Либонь, я чимось його образив, – думав Франц. – І навіщо я примушував його читати. Я, певно, мучив його цим".
Георг одверто говорив, що він однаково всього не запам'ятає, це все не для нього. І він іноді залишався ночувати у свого давнього товариша по футболу Пауля, котрий сміявся, і що, мовляв, Георг став тепер дуже вчений і весь час про щось просторікує. Георг не любив лишатися сам і ночував у своїх рідних, коли Франц ішов з дому. Він частенько приводив до себе наймолодшого брата, маленьке худе чортеня з веселими оченятами. "Це вже тоді у нього почалося, – думав Франц. – Сам того не усвідомлюючи, він був розчарований. Мабуть, він мислив, що, коли житиме в мене й буде завжди зі мною… Кімната йому скоро набридла, а я був іншим, ніж він. Я, очевидно, давав йому відчути, що є певна відстань між ним і мною, але насправді ніякої відстані не було, я тільки підходив до нього з неправильною міркою".