Пані Граббер трохи помовчала, потім закричала:
– Про мене, він може й зовсім не приходити! Я однаково його не прийняла б! Не смій більше ніколи рекомендувати мені таку шушваль!
– Ну, ну, ну, – сказав Пауль, зрештою, ти ж нічого не втратила на цьому. Він на дурничку відремонтував тобі машину. Хайль Гітлер!
Пані Граббер сіла за письмовий стіл. Червона цифра на календарі нагадала їй, що сьогодні – неділя. На неділю машини здебільшого лишалися на місці призначення. Родичів у неї не було. Та якби й були, вона не пішла б до них. Її брала досада, що шуряк Пауля не буде в неї працювати. "Мабуть, ця історія з повісткою тільки привід, йому просто не сподобалося тут. Але тоді йому не слід було пити із мною вчора ввечері. Цього він не повинен був робити, – сердито думала вона, – це вже просто підло".
Вона ніби окинула оком безкрайню порожнечу неділі – справжнє море порожнечі, по якому пливло лишень кілька предметів: малахітова гірка, лампа, прибутково-вибуткова книга, календар.
І пані Граббер підбігла до вікна й гукнула у двір:
– Паулю!
Але Пауль був уже далеко, він поспішав із своєю Лізель на Нідеррадський стадіон.
Герман з радістю й невиразним почуттям провини прислуховувався до того, як його дружина наспівує, причепурюючися перед дзеркалом; в цю неділю їх було запрошено до Марнетів. Ще вогке, гладенько зачесане волосся, невинні очі, ланцюжок з медальйоном на шиї, туго накрохмалена й випрасувана сукня надавали їй вигляду високої дівчинки, що йде до першого причастя. Хоч їм іти було всього десять хвилин, вона наділа капелюшок, щоб похвалитися ним перед Марнетами. Її сестра у перших Августа ще й досі не могла примиритися з тим, що Ельзі, дурній маленькій Ельзі, пощастило обкрутити немолодого залізничника, який непогано заробляв.
Герман з лагідною усмішкою спостерігав за Ельзою, коли вони наближалися до будинку Марнетів. Він знав усі її переживання, як знають всі переживання маленької пташки. Як пишалася вона своїм шлюбом, який вважала непорушним!
– Чого ти сьогодні так дивно поглядаєш на мене?
Яка це прикмета – хороша чи погана, що вона почала ставити запитання?
Коли вони побралися на шмідтгаймський пагорок, то спершу не зрозуміли, що то зд голубий вогник поблискує в садку Марнетів. Уже підійшовши ближче, вони побачили, що це велика шкляна куля, що стоїть на клумбі айстр.
У кухні Марнетів було душно й жарко. За столом сиділа вся родина й гості. Один раз на рік, по збиранню яблук, Марнети пекли пироги на листах, завбільшки мало не як стіл. Губи всіх уже вилискували від яблучного соку й цукру – у дітей так само, як і в дорослих, навіть тонкі губи Августи лисніли. Величезний кав'яник з трохи меншим молочником й чашками з візерунками, розставлені на столі, теж ніби були родиною. За столом сиділо ціле коліно: пані Марнет з її непоказним чоловічком; внуки – Ернстхен і Густавхен; дочка Августа; зять і старший син – обидва у формі штурмовиків; син – солдат у новісінькому мундирі; другий син Мессера – рекрут; наймолодший син Мессера в есесівській формі, – але пиріг є пиріг; Ойгені, така горда й вродлива; Софі Мангольд, трохи бліда; Ернст-чабан, без шарфа, але в краватці – сьогодні вівці пасе його мати; Франц, який схопився з місця, коли побачив Германа й Ельзу. На почесному місці сиділа сестра Анастасія з Кенігсштайнського монастиря урсулінок, кінці її білого чепця розвівалися.
Ельза гордо опустилася на стілець серед жінок своєї родини. Її маленька, немов ще зовсім дитяча рука з золотою обручкою зразу ж потяглася до пирога. Герман сів біля Франца.
– Минулого тижня, – сказала сестра Анастасія, – до мене заходила прощатися Дора Каценштайн. Раніше я купувала в їхній крамниці матеріал для дітей з нашого сирітського дому. "Не кажіть цього нікому, сестрице, – просила Дора, – але скоро ми всі виїдемо звідси". Вона ще розплакалася при цьому. А вчора штори в крамниці Каценштайнів були закриті. Ключ лежав під доріжкою біля дверей. Коли люди відімкнули крамницю, то побачили, що вона цілком порожня, все розпродано, тільки метр, що ним міряють крам, лежить на стійці.
– Вони ж не підуть, поки не продадуть останній метр ситцю, – сказала Августа.
– Якби нам треба було виїхати, ми б теж зачекали, поки зберемо всю картоплю з поля, – озвалася мати.
– Не можна порівнювати нашу картоплю з їхнім ситчиком.
– Порівнювати можна все.
– Буде однією Сарою менше, – втрутився син Мессера, есесівець, і сплюнув.
Та пані Марнет була не дуже втішена, тим, що він плює на підлогу в її кухні. Нехай би знайшов для цього інше місце. У кухні Марнетів взагалі важко поширювати страхіття. Навіть якби мимо промчали чотири вершники з апокаліпсиса, то й вони в цей недільний день прив'язали б своїх коней до паркана саду і поводилися б у кухні з яблучними пирогами, як належить порядним гостям.
– А ти скоро дістав відпустку, Фріцхене, – сказав Герман солдатові Марнету, своєму двоюрідному братові по дружині.
– А ти хіба не читав у газеті? Нехай кожна мати, – писалося в ній, – має в неділю радість побачити вдома рекрута в новенькому мундирі.
– Синові мати рада в будь-якій одежі, – вставила слово Ойгені. Всі ніяково подивилися на неї, а вона спокійно додала:
– Звичайно, такий новенький мундир гарніший за старий з дірками, особливо коли дірки глибокі.
Всі гості, та й господарі, були раді, що сестра Анастасія по короткій паузі знову повернулася до старої теми:
– А Дора була хороша жінка.
– Вона завжди фальшивила на співах, – сказала Августа, – ми з нею разом училися в школі.
– Хороша жінка. – підтримала сестру Анастасію пані Марнет. – Скільки вона рулонів ситчику поперетягала на своїй спині.
Сама Дора Каценштайн уже сидить десь на пароплаві і їде геть з Німеччини, а на кухні в Марнетів на її честь піднято легкий прапорець доброї згадки.
– Так ви, молодята, скоро поберетеся? – запитала сестра Анастасія.
– Ми? – вигукують Софі й Ернст. Вони рішуче відсуваються одне від одного. Але сестра Анастасія з свого почесного місця бачить те, що діється не тільки за столом, а й під столом.
– Коли тебе, нарешті, призовуть? – запитує пані Марнет. – Це тобі пішло б на користь, там за тебе візьмуться як слід.