Лізель хитнула головою й відвернулася од вікна. Вона сіла на канапі біля дітей. Старшому хлопчикові вона сказала зняти брудні панчохи й надіти чисті, що сушилися коло плити. Дівчинку вона посадовила собі на коліна й пришила їй до суконьки гудзика.
III
Хоч Меттенгаймер і говорив собі, що за ним і далі стежать шпики, але ця думка його більше не лякала. "Нехай собі стежать, – думав він навіть з якоюсь гордістю, – вони нарешті побачать, що таке чесна людина".
Але він продовжував молити бога, щоб Георг зник з його життя, не заподіявши ніякого лиха Еллі, але й так, щоб не довелося брати гріха на душу.
Цей обшарпаний чоловічок, який сів на лавку біля нього, мабуть, заступив того добродія у фетровому капелюсі, котрий так мучив його минулого тижня. Але Меттенгаймер спокійно чекав на двірника, що мав незабаром повернутися з церкви і відімкнути йому будинок. "Чудовий будинок, – подумав старий, – і його хазяї були непогані люди".
Білий двоповерховий будинок з низьким, трохи вигнутим дахом і гарним порталом, з такою ж вигнутою аркою, стояв у саду на пагорку і здавався більшим, ніж він був насправді. Раніше він стояв за межами міста, але місто росло і настигло його. Заради цього будинку вулицю трохи повернули вбік – шкода було руйнувати такий гарний дім.
Будинок для закоханих, які не бояться за своє кохання, свій матеріальний добробут і вже в медовий місяць думають про внуків.
– Нічогенький будиночок, – сказав обшарпаний чоловічок. Меттенгаймер глянув на нього. – Далебі, непогано, що старих хазяїв виселили, нехай тепер у ньому інші поживуть.
– А ви що, новий наймач? – спитав Меттенгаймер.
– Боже мій! Я? – Чоловічок зареготав.
– Я шпалерник і працюю тут, – сухо сказав старий.
Чоловічок з пошаною глянув на нього. А що Меттенгаймер уперто мовчав, то чоловічок незабаром підвівся, крикнув: "Хайль Гітлер!" – і почимчикував геть. "Це не шпик", – подумав Меттенгаймер.
Він хотів був піти глянути, чи не прогавив він, бува, прихід двірника, коли раптом побачив Шульца, свого помічника; він ішов до нього від трамвайної зупинки. Меттемгаймер страшенно здивувався; адже сьогодні була неділя.
Але Шульц і не думав заходити в будинок. Він сів на сонечку біля Меттенгаймера.
– Яка чудова осінь, пане Меттенгаймере!
– Еге.
– Не довго вже продержиться така погода. Учора сонце так заходило…
– Он як?
– Пане Меттенгаймере, – сказав Шульц, – ваша дочка Еллі| яка завітала до вас учора…
Меттенгаймер рвучко обернувся. Шульц зніяковів.
– Що з нею? – спитав Меттенгаймер чомусь роздратовано.
– Нічого, зовсім нічого, – збентежено сказав Шульц. – Вона така вродлива. Просто дивно, що вона досі не одружилася вдруге.
Очі Меттенгаймерові гнівно блиснули. Він сказав:
– А це вже, по-моєму, її справа.
– Почасти, – озвався Шульц – Вона розлучилася з Гайслером?
Меттенгаймер украй розгнівався.
– А ви підіть і спитайте в неї. "Старому, мабуть, позакладало", – подумав Шульц і спокійно сказав:
– Звичайно, я міг би спитати в неї. Але я думав, що краще нам удвох спершу поговорити про це.
– Про що? – трохи розгублено спитав Меттенгаймер.
Шульц зітхнув.
– Пане Меттенгаймере, – сказав він уже зовсім іншим тоном, – вашу родину я знаю десять років, майже так само давно, як і вас, і ми з вами працюємо в одній фірмі. Колись, було, ваша Еллі частенько заходила до вас на роботу; а як я вчора знову побачив її, мені немов стріла прошила серце.
Меттенгаймер почав жувати кінчик вуса. "Нарешті!" – подумав Шульц. Він продовжував:
– Я людина без забобонів. Чого я тільки не чув про цього Георга Гайслера. Ну, я його не знаю. Але, між нами кажучи, пане Меттенгаймере, я від щирого серця бажаю, щоб йому пощастило втекти. Я просто кажу те, що інші думають про себе. А ваша Еллі могла б тоді зразу ж подати заяву, що він покинув її і втік. У Гайслера є син… Так, я знаю. Коли це хороший хлопчик, ну що ж, виходить, уже й хлопчик є.
Меттенгаймер стиха промовив:
– Він хороший хлопчик.
– Так от, коли б я був на Гайслеровому місці, я сказав би: нехай краще Шульц виховує мого сина – зрештою він така сама людина, як і я, – ніж він потрапить до рук цих бандитів і вони зроблять з нього бандита. А тоді, коли син Гайслера підросте і піде з нами на роботу, панування бандитів уже кінчиться.
Меттенгаймер злякався. Він оглянувся. Але вони були самі в цьому залитому сонцем куточку.
– Якщо ж Гайслера спіймають, – тихо продовжував Шульц, – або уже спіймали, бо ні вчора, ні сьогодні про нього нічого не передавали по радіо, – тоді бідоласі капут, і Еллі навіть не треба буде подавати заяви.
Обидва дивились перед себе. Тиха сонячна вулиця була всипана листям, що пообпадало з дерев у садку. Меттенгаймер думав: "Шульц – хороший робітник, добрий, розумний, і зовнішність у нього приємна. Я завжди хотів такого чоловіка для Еллі. Чому, власне, він давно не став членом моєї родини? Тоді не було б цього лиха".
А Шульц вів далі:
– Раніше, пане Меттенгаймере, ви ласкаво запрошували мене заходити до вас. Я тоді не скористався з цього запрошення. Дозвольте мені, пане Меттенгаймере, надолужити це тепер. Але обіцяйте мені, пане Меттенгаймере, що ви нічого не скажете Еллі, про що ми тут говорили.
Коли я прийду і Еллі буде у вас, то нехай вона думає, ніби ми стрілися випадково. Такі жінки, як вона, не люблять, щоб усе було заздалегідь домовлене. Їм подобаються чоловіки, що самі штурмують фортецю.
Коли люди приречені на чекання і коли йдеться про життя й смерть і вони не знають, чим це чекання скінчиться і як довго доведеться чекати – години чи дні, – вони уперто намагаються не помічати, як спливає час.
Чого вони тільки не вигадують. Лічать хвилини й одразу ж забувають про них. Намагаються спинити плин часу, і спорудять дамбу, і будуть знову й знову затикати у ній пробоїни, хоч час уже давно ллється через верх.
Георг, який все ще сидів за столом разом з Крессами, спочатку теж брав участь у цих спробах подолати час.
Потім він замкнувся в собі: він твердо вирішив більше не чекати. Кресс розповідав, де і як він познайомився з Фідлером. Георг спочатку примушував себе слухати, а потім розповідь і справді зацікавила його. Кресс змалював Фідлера як людину твердих поглядів, що не знає ні сумнівів, ні страху… Кресс замовк, почувши за вікном гомін: виявилося, що то люди йдуть на звичайнісіньку недільну прогулянку. Кресс устав і увімкнув радіо. Кінець ранкового концерту заповнив ще кілька хвилин. Георг попросив Кресса принести карту і пояснити йому питання, які йому дуже хотілося з'ясувати. Два тижні тому у Вестгофені в'язеиь-новачок з тріском розклав на вогкій землі карту Іспанії і пальцем позначив лінії фронтів. Георг згадав, як цей в'язень одразу ж усе змішав дерев'яним черевиком, як тільки помітив, що підходить вартовий. То був низенький друкар з Ганау.