Соломія розсміялася, вона була впевнена, що Фауста вже про все домовилася з маестро.
Коли Крушельницька увійшла в зал, репетиція сягнула зеніту. На подіумі стояв стрункий невисокий чоловік і неквапливо водив диригентською паличкою, допомагаючи собі лівою рукою. Раптом він зупинив співака, який виконував партію Онєгіна.
— Хто посмів внести купюри?
— Поняття не маю,— розгублено відповів співак.— Вони вже в моєму клавірі. Може, той, хто його видавав...
— Я виконую оперу без купюр,— гостро і холодно відрубав диригент.
"Хм!— подумала Соломія.— Це вже починає бути цікавим". І відчула той холодок, який дивно бадьорив її перед усякого роду небезпекою. Вона підсвідомо відчувала, що диригент вимагатиме повної віддачі і повного проникнення в музику. Соломія блискуче знала свою партію. Крім того, мала прекрасне уявлення про весь спектакль, не раз слухаючи цю оперу в Марийському театрі.
Раптом вона почула своє ім'я. Диригент питав, чи приїхала актриса, запрошена для допомоги. Соломія мовчки піднялася на сцену. Не було жодного предмета, навіть якого-небудь кульгавого ослінчика, на який можна було б обіпертися. Соломія, струнка, з класичними рисами, з ледь усміхненими устами, була занадто велична, щоб диригент міг так повести себе з нею, як із попереднім співаком. Вигідно ставши, Соломія звела очі...
— Співайте,— сказав він і подивився на неї. Цей погляд тривав ледь кілька секунд... Але співачка була вражена незбагненною напруженістю його. Він наче пронизав наскрізь, опромінив струмом і захопив її. Вона сама незчулася, як потрапила в поле цієї всевладної сили, і, відчувши руку диригента, як биття власного серця, вступила точно і повно.
Репетиція пройшла блискуче... Соломія, яка була призвичаєна до суворого внутрішнього самоконтролю, сьогодні співала, як пташка. Довірившись його руці,— своєрідному метроному в образі людської руки,— вона цілком віддалася відтворенню музикального малюнка ролі, і по закінченні диригент стримано вклонився їй.
Що ж! На перший раз цього було досить.
Між тим по приїзді в Мілан Соломія ні на хвилину не забувала про інтереси Нусі. Так було завжди. Незалежно від стану власних справ і настрою, Соломія з пильністю займалася справами і навчанням сестри. Нуся робила значні успіхи — дебют був не за горами. Але до того щасливого моменту, Соломія вважала, Нуся має розвити не тільки свої вокальні дані, але й духовні. Дотримуючись цієї мети, вона часом брала її з собою на гастролі, знайомила зі співацькою долею і обов'язками. Усім своїм існуванням — минулим і сучасним, вона хотіла ніби заново відтворити своє життя в її особі. Хотіла зробити з Нусі видатну співачку, образ якої виплекала у мріях і якою сама завжди хотіла бути. Ще раз пройти все життя, просякнуте єдиним — одержимістю співом. Тією одержимістю, яка ніколи не буває тягарем, а є єдиним способом творчості.
Це нове життя в мистецтві вона хотіла очистити від усієї "скверни", через яку їй довелося пройти самій. Бідність, вимушеність працювати наперекір високій художності, боротьба за місце в театрі, інтриги, душевні травми і втрати — все це мусило обійти Нусю. Соломія мала поклопотатися про це. І вона старалася.
Саме на той час у Нусі був місяць відпочинку, і Соломія приїхала в Мілан. Зустрівшись із сестрою на вокзалі, і перш за все пильно пригледівшись до її вигляду, одежі і залишившись усім задоволеною, Соломія намалювала Нусі свій план. їй дуже хотілося показати сестрі улюблене місто, так, щоб запал-ити і в ній бодай відголос власного почуття.
Нуся була весела і на все згодна. Безконечну самотність її, коли не було Соломії, порушували тільки викладачі, і вона рада була хоч би як забавитися.
Соломія мешкала, як завжди, в тихому пансіоні біля консерваторії. Синьйора Паола дуже цінила Соломіїну вірність, і ті кімнати, в яких вона зупинялася, хоч і не стали багатшими з часу її минулих побутів, але завжди сяяли чистотою і свіжістю. Нуся воліла б жити у блискучому готелі, оскільки їй часто доведеться залишатися самій. Там було більше людей, отже, і веселіше. При Нусиній вдачі і бажанні спілкування пансіон біля консерваторії трохи засмучував її.
Соломія зразу ж відчула переміну і сказала:
— Я буду весь час брати тебе з собою.
— Так!— гаряче погодилася Нуся.
їх набіги на місто завжди починалися спонтанно. Раптом у Соломії хвилька вільна... тоді долинало до Нусі проспіване — ходім!— і за хвилину вони були вже на вулиці.
Траплялося часом, що рукавички Нусі доводилося натягувати на вулиці — це дратувало Соломію. І поважним, але доброзичливим тоном вона запевняла сестру, що все, зв'язане з власним туалетом, актриса мусить встигати робити у квартирі. Це повинно бути законом, а потім, коли цей закон переродиться в другу натуру, Нуся зможе оцінити його абсолютну необхідність у театрі. Зауваження псували прогулянки вечірнім містом. Але ненадовго. Свіжість повітря, багатолюдні вулиці, ніжна зелень дерев, різнокольорові будинки в проміннях вечірнього сонця — моментально покращували настрій.
Сестри наближалися до Міланського собору. Пам'ятаючи своє перше знайомство з ним, Соломія не повела сестру з боку пьяцца дель Дуомо, а іншою дорогою. Вони наближалися до собору не з фасаду, а з протилежного боку. Від пьяцца Фонтана їм було добре видно його олтар-ну частину, устрімлену вгору, вона складалася з суцільного лісу мармурових баньок. Нуся не відривала очей від ажурного силуету собору, який ніби поступово танув у вечірньому повітрі.
— Це найбільший готичний собор у всій Італії,— тихо розповідала Соломія.— І єдиний мармуровий собор у Європі.
Вони увійшли всередину — й наче потрапили в гігантський ліс, сутінки якого прорізувало кольорове, тьмяне світло, що падало з вітражів.
— Ходімо звідси,— пригорнулася раптом до сестри Нуся,— у цього простору нема кінця...
— Мені це видається прекрасним!
Потім вони піднялися на мармуровий дах Міланського собору. Коли йшли сходами бокових нефів, Нуся, знудившися довгим підйомом, зрідка кидаючи перестрашений погляд на місто внизу, тоскно думала: "Для чого люди спорудили цю гігантську декорацію і навіщо вона їм потрібна?"