Закінчивши гастролі в Неаполі, Соломія приймає запрошення міського театру у Львові і в квітні 1903 року прибуває на батьківщину. Перш за все тому, що осиротіла родина потребує її допомоги і ради...
Терміново Соломія виїжджає на Тернопільщину. Вона перший раз за все життя відчуває глибоку втому. Не стало татунця, заради якого завжди хотілося бути більшою, вар-тіснішою. Тато, який не взяв на себе гріха занапастити власну дитину... Ми знаємо про смерть, намагаємося іноді вирахувати її прихід, але вона з'являється, як завжди, невчасно, нагально...
У Білій зібралася вся розгублена родина, чекали на Соломин приїзд...
Вона зайшла до хати і зрозуміла безповоротність часу...
— Бідні ви мої сиротята!— тільки й сказала, але не заплакала. Віднині всі сімейні справи лягли на її плечі.
Вирішили переїжджати до Львова. Соломія мала вертати до Львівського театру. Іншого виходу поки що не було. Купили дім на Францішканській (тепер вул. Чернишев* ського, № 23). Другий поверх мав дві кімнати для Соломії, там же була кімната її матері. Після смерті старшого синавона підупала в здоров'ї, а тепер, зі смертю чоловіка, здавалося, саме життя покинуло її. От тільки найменший, Володимир, ще турбував зболіле серце... Соломія все розуміла і воліла створити бодай мінімальні умови для нормального життя родини.
Старанно і спокійно стала вона до праці. Знов відповідальність за інших надавала їй сил і снаги, бо, по правді, Львів мало змінив своє ставлення до молодої співачки з часів її перших гастролей. Павліковський , на той час директор нового Львівського театру, який відкрили в 1900 році, добивався для неї якнайкращих умов. Він дорожив репутацією свого театру і, попри всі плітки з Варшави, намагався тримати марку театру для всіх... Але чого варта ідея "театру для всіх", на відкритті якого присутні тільки обрані", як влучно писала у своєму театральному огляді Г. Запольська. Павліковський міг дуже мало — відчуваючи неприязний тиск з боку панівної верхівки, від якої залежав і його театр. Отже, він був безсилим загасити вогнище, яке знов почали розкладати навколо Соломії.
Після перших виступів Соломії на сцені нової Львівської опери статті, що з'явилися в польських газетах, навіть ті, що визнавали досягнення артистки, витримувалися приблизно в такому тоні: "По кількалітній відсутності у Львові, під час якої збирала лаври і діаманти на першорядних сценах, п. Крушельницька завітала в мури майже рідного їй міста, оскільки, власне, тут прийшла до неї думка присвятити своє життя сценічній кар'єрі і тут вона зробила на тій дорозі свої перші кроки. Зовнішньо зовсім не змінилася, навпаки, додалося їй ще багато кращого. Крім легкого тремоло, але тільки в найвищих тонах, яке до найкращих на-бутків співачки віднести не можна, її драматичне сопрано, яким у теперішній час володіє з надзвичайною свободою і успіхом, набуло надзвичайної сили, що дозволяє їй домінувати над сильнішим навіть оркестром.
Ліричні місця менш відповідають героїчній індивідуальності п. Крушельницької, майстру гри і поз, але сцени драматичні відтворює з незрівнянним вогнем і силою, просто захоплюючою слухачів".
Минуло кілька місяців, і продовження варшавської історії розгорілося з новою силою. Почалося знову з газетного фейлетону. Ми дозволимо собі навести і цей фейлетон, не для того, щоб знудити читача, а для того, щоб уся несправедливість постала перед читачем у повній силі, бо, на щастя,через 75 років по тому її видно дуже добре. Фейлетон' називався "У..."Графині". В дужках: візит, а не інтерв'ю.
"Позавчорашня захоплююча "Манон" до побачення на вул. Францішканській. Мешкає там з родиною. Кам'яницю впізнати легко, один з балконів майже весь обвішаний букетами, вінками, шарфами...
Море висячих квітів...
Довга, дуже довга хвилина чекання, як на зірку, то пристало, нарешті показується вона сама.
На щодень, здається, не має наміру виблискувати. У Варшаві, де вона співала чотири сезони підряд, загальною думкою було, що Соломія Крушельницька, божище критика Сигетинського і напівбогиня міста Сирени, завжди була великою артисткою і ніколи "акторкою".
Екстер'єр панни Саломеї повністю те підтверджує. Чорний не казковий ліф, на ньому ще тепла сизонова "жу-авка" з аплікаціями, міна обличчя клиново намальованого, ніби змучена позавчорашніми тріумфами, тільки очі, великі, прекрасні, меланхолійні очі Роксолани, біля ніг якої колінкував у захваті султан...
Питає про враження у публіки, це її цікавить:
— Але ж величезне, повне захоплення, натурального ентузіазму, заслуженого...
— То вже добре...
— Тільки італійська, може...
— Ах... те, що я співала італійською... Важко... Всі партії вчила італійською... Зрештою, італійська така прекрасна мова...
— Безумовно... Крім того, так невимовно трактована. Але все-таки наша польська таки прекрасна...
Тільки вчорашня "Манон" задумана, не чує. Виправдовую львівську публіку.
— Бачите... В цьому сезоні ми мали вже стільки італій-щини: Діані, Бел Сорел, Джіральдоні...
Але панна Соломія не відчуває себе нітрохи збентеженою.
— Щоправда... "Графиню" пані співає польською?
— Але ж так...
Згадавши "Графиню", позавчорашня "Манон" прибирає позу.
Сигетинський писав після прем'єри, що такої "Графині" Варшава не мала і мати вже не буде. А от Львів її має.г
Пан Сигетинський ризикував тоді висловом, що "панна Саломея є в тій ролі такою великою співачкою, що попросту перестає вже бути співачкою!.."
Тепер це повинно перевіритися в міському театрі.
— Пані повернулася тепер просто з Неаполя?
— Власне...
— Мала цілу серію овацій, квітів, безліч шарфів?..
— Квіти в таких випадках обов'язкові,— додає меланхолійним тоном сьогоднішня "Графиня" і раптом міняє тему розмови.
— Як подобається абату Перозі у Львові?— питає.
— Якнайбільше...
Суботня "Дочка кардинала" знаходить то натуральним. Сама дуже захоплюється творчістю автора "Мойсея". В Неаполі сама особисто співала в ораторії "Голос Марії". В неділю збирається на його концерт...
Говорить це все досить виразно, майстерно скриваючи ту повінь темпераменту, який з такою дистинкцією розливає на сцені... Розумію. Темперамент то є річ не до щоденного приватного вжитку. Говорить тим низьким білим акцентом, щоб, в усякому разі, не зробити і сліду на своєму прекрасному розспіваному голосі..."