— Чи заплатив вам Крашевський за впорядкування його бібліотеки, пам'ятаєте, ви писали, що працювали там більш як півроку?
— А, винен був мені Крашевський 1000 гульденів від 1887 року. Та недавно написав мені, що не дасть, а я, знаєте, надіявся як на бога, тим більш, що гроші ці тяжко зароблені коло впорядкування бібліотеки його батька. Він лишив у спадок більше як 100 000 томів. Та, видко, шляхетське слово непевне...
— Ні,— сказала Соломія рішуче,— я б такого не подарувала й чортові!
— Не беріть цього так трагічно. Розкажіть мені краще про себе, а то якесь між нами нерівноправ'я, я вам все про себе, а ви мені нічого про своє!
— Бо не вмію гарно розповісти, мої справи вам відомі... А ви пишіть, у нас людей, які можуть писати, треба із свічкою шукати.
— Ні, не бути тому. Бо нема можливості ні моральної, ні фізичної покинути працю політичну, а власне ту частину її, котру, крім мене, нема кому зробити... бо ви знаєте рутен-ську натуру.
— Ой намучитеся ви ще доволі у своїй політиці за всіх і за все, та й не раз напсує вам крові руська пасивність. Мусите мати сили. Мені б належало вам за вашу ласку і труд до мене подякувати ще на самім початку, та, знаєте, хоч і готувалася до зустрічі з вами,— все ж розгубилася, то прийміть хоч тепер щире слово подяки, дай вам боже здоров'ячка!
Павлик був у захопленні, Соломія сподобалася йому надзвичайно. Він бачив перед собою мрію... свою мрію про розумну дівчину, яку йому раптом випало зустріти в житті. "Ви мені ще більше сподобалися, ніж я собі фантазував по Ваших листах. Так Ви ободрили мене, що я забув усе горе. А припав я до Вас ще більше, коли вчув про Ваше горе,— про брата, а врешті про Ваш особистий незавидний стан. Я це останнє добре зміркував, і мені Вас страшенно жаль, тим більш жаль, що не вмію Вам порадити наразі. Та якось буде. Тепер моє найбільше горе — те, що не можу Вас бачити і говорити раз у раз".
Від зустрічі до зустрічі почуття Павлика до майбутньої великої актриси все розгорялося, та так сильно, що мало не поглинуло і самого. Соломія кілька місяців не помічала нічого, та їй справді й не спадало на гадку; перш за все двадцять років, які стояли між ними, не даються до забуття в Соломіїному віці; по-друге, Соломія занадто шанувала його як учителя. "Я був би надміру щасливий, якби був особисто достойніший Вас — та цього не вернеш: беріть вже мене, який я є, і буду служити Вам до останнього віддиху чим зможу. Ваша дружба освітить мені бодай остаток мого трагічно-нещасливого особистого життя. Будьте певні, що я хоть би полюбив Вас іще і звичайною людиною, то держуся в границях, які поклали межи нас Ваш вік, і мій вік, і все інше. А Вам бажаю тільки одного — долі доброї".
Він підтримує її, радить, жаліє. Боїться, що вона з самотності й безпорадності вийде заміж, і малює їй страшні картини. "За те, що Ви пустилися в театральний світ, мені, бачу, ніщо Вам соболєзнувати, бо і там є люди і Ви будете людина, але мені страшно за ті душевні муки, які Вас непремінно ждуть із цього приводу. Та якось воно буде! Вірте! Для Вас найдуться гарні і розумні і поза театром, котрим Ви зможете повірити і котрі Вас, певно, піддержать в Вашій нелегкій позиції... Прийшло на думку мені Ваше заміжжя. Як-то Ви, бідні, устроїтеся? Звісно, жити Вам треба, але ж заміжжя і публічна служба жінки тепер загалом несовмістимі, а для співачки тим більш..."
Переживає за її майбутнє: "Я був би руками і ногами проти того, щоб Ви покидали Мілан і школу перед часом, раз тому, що, як самі знаєте, для Вас два місяці школи під самий останок значить багато — так багато, що Ви (...) можете того каятися усе життя, а по-друге, тому, що Ви своїми виступами у Львові перед часом можете зірвати собі голос (...) Додаю, що слова Вам не сказав, якби знав, що Ви виїхали з Мілана перед часом тільки з економічної необхідності... мусіли брати місце у Львівському театрі для заробку. Економічний примус — то найбільший пан, але і найміцніша підстава усякої самостійності".
При зустрічах вона розповідає йому про своє минуле і плани; Павлик, повернувшись до себе в Коломию, перебирає все у пам'яті, одзивається на те: "Вашу жалобу бачити, рідний край і людей я надто розумію, бо і сам витерпів у чужині таке, що рад був і тюрмі в своїй рідній країні, за котру треба було розпинатися".
Все, що йде їй на користь, прийнятне і для нього. "Хвалю Вас, що прийняли поміч від міс Александер, і сам щиро подякував би їй, якби настільки знав її мову. Поміч від однодумця, та ще для такого важного діла, не тільки не принижує, а підвищує ціну дружби між людьми. Цей звичай непремінно треба б жінкам завести між собою, бо він увільнив би їх від залежності в грошових справах від мужчин. Звісно, найкраще звести діло на позичку, але коли міс Александер не схоче від Вас узяти грошей, то Ви їх жертвуйте на музикальну освіту в Мілані тієї руської особи, що буде того потребувати... Це міг бути початок чомусь кращому і для руської музики".
Його зацікавленість нею стає подібною до пристрасті: "...Я Вас не відречуся ніколи, ніколи! Не дивіться на мою прихильність до Вас як на вимоги звичайної любові від Вас — боже мене заступи! Я ж знаю, що це може викликати огиду до такого противного мужчини. Моя прихильність до Вас вища над усе подібне, і через те вона зовсім не стане перешкодою в дорозі Вашому майбутньому мужеві".
І потім із сумом: "Зважте, що мій побут у Львові без змоги бачити Вас вийшов для мене драмою, якої я в житті не мав. Я взагалі відношуся до жінок зовсім спокійно... а до Вас не можу. Через те Ви мені можете більше простити".
Зауваження його доречні і об'єктивні: "Прочитав у "Киг)'егі ЬУоУБк." звістку про "Аїду" і засумував, бо мусив признати правду рецензентові в тім, що він каже про італійську мову в операх на львівській сцені. Я ще перше читав, що Мишуга і Ви маєте співати по-італійськи, і хотів написати Вам про це... що Ви повинні тут зауважити на голос критики і не співати італійською, бо то ж тяжка наруга над публікою. Ще якби ви були запеклими італійцями, то було б так-сяк, але ж ви народилися в Галичині...
О, тільки мого смутку по "Аїді". Але, на щастя, в "Ділі" розказано, що Ви так гарно співали і що публіка Вас нагороджувала оплесками. То й гарно. Тільки я все-таки думаю, що зашвидко вас узято з Мілана і запряжено до страшної і небезпечної праці. Вважайте ж, молода душе, бодай Ви самі на себе, бо всяка форса мусіла би відбитися на Вас дуже негарно. Головне — регулярне життя, і не тратьте сили, окрім на свою спеціальність, і то стільки, щоб відразу попадати в саму точку — а всю решту беріть як побіжні речі — як віддих. ...Я при певній нагоді приїду спеціально з-за Вас, бо боюся, що Ви втечете зі Львова, а тоді я, не побачивши вас, нещасний між нещасними".