Ходаковський, сам співак і режисер, вмів цінувати відданих своїй справі артистів. Безумовно, його лист щирий і його думка про "несправедливість" і "підступні злосливі дії" проти Соломії Крушельницької мають певне значення. "Жіноча рука", пише він. Чия? Можливо, назавжди для нас це залишиться таємницею. Чи існувала ця таємниця^ для Ходаковського?
А от як описується одна з сцен дотичних виживання Крушельницької з Варшави у спогадах Королевич. "На восьмому спектаклі "Дзядів" з'явилася Крушельницька, яка певний час була відсутня у Варшаві. Сильно знервована, що без неї (і в такій важкій штуці) глядач поглинутий містичною дією спектаклю, будучи наступного дня на прийомі у губернатора Скалона сказала, що таке "макаб-ричне" видовище мусить бути заборонено. Через два дні, за наказом Скалона, спектакль був знятий з афіші.
Коли я про це дізналася, зразу ж пішла в театр, і зайшла до кабінету директора Ходаковського, і спитала:
— Що трапилося? Чому не співаємо спектаклю? Ходаковський відповів мені єдиним словом:
— Крушельницька...
Настала довга, болюча тиша. Зрозуміла його моментально. Ходаковський встав од столу і мовчки дивився у вікно... Через хвилину зняв з очей окуляри і почав нервово протирати їх хусточкою, якою потім витер дві дужі сльози. Подала йому руку й без слова вийшла з кабінету". Хвилювання хвилюванням, а сльози Королевич порахувала! Невідомо тільки, як вона могла знати про розмову у губернатора, адже сама свідчить, що її туди не запрошували, "бо вона не хотіла".
Отже, "необережність" Соломії Крушельницької спрацювала блискавично. Вона виволала на світ божий не тільки наклепи, але й заздрість, і кпини. Скриню Пандори було відкрито.
Варшавські великосвітські міщухи із запалом очевидців і з праведним гнівом передавали новину з уст в уста. І за кілька днів у газеті "Кур'єр цодзєнни" з'явився фейлетон журналіста Лібецького*. Фейлетон називався "Нова італійка". Ось він:
"Познайомився з нею на чорній каві у панства Александ-ра Райхмана, де передусім збиралися представники всіх верств артистів.
— Познайомлю пана з панною Крушельницькою,— сказав мені милий господар.
Подивився здивовано.
— Хто то є панна Крушельницька, бо, признаюся, я такого імені серед артистів не зустрічав в артистичному світі.
— Це прекрасна львівська співачка, має сильний і гарний голос, буде, власне, дебютувати на тутешній сцені.
Підійшли.
На канапі сиділа особа досить оригінальної вроди, мала легкооливкове обличчя, риси майже східні і дивний меланхолійний погляд. Вбрана темно, незвичайно скромно.
Повітала мене усміхом і сильним потиском руки.
— Дуже рада познайомитися з паном. Хвилину тому познайомилася з кількома тутешніми журналістами, чому так само рада, бо...— всміхнулася значущо,— незабаром буду виступати тут на сцені. Потрібна мені підтримка.
— О, про це панна мусить бути спокійна, критики наші дуже поблажливі до всіх артистів взагалі, а до своїх особливо.
Хтось перервав нам розмову.
Я бачив, як перед виходом подали їй скромну шубку бронзово-шоколадного кольору і ще скромніший капелюх.
Зустрів її потім пару раз в тому самому вбранні, коли бігла в театр на проби.
П'ятого грудня афіша заповідала виступ нової співачки п. Соломії Крушельницької в "Аїді" в титульній ролі. Публіка і критика прийняли артистку доброзичливо, але без ентузіазму. Виступ її в ролі Сантуцци так само був визнаним, але тільки в "Гальці" — стала приводом для досить гарячих овацій.
* Це ім'я називає Антін Верба в своїй статті, надрукованій в "Українськім календарі" за 1973 рік.
Поновлення "Графині" Монюшка вже чекали з нетерпеливістю, лічили дні до першого дня вистави тієї опери.
Коли панна Крушельницька показалася як графиня, то зачарувала всіх.
Кожна вистава "Графині" додавала їй щораз більшої слави. Писали і говорили про неї з ентузіазмом. "Графиня" і Крушельницька ніби стали синонімами, удачі однієї потягли за собою тріумф другої.
Звідси всі удачі цієї артистки на варшавській сцені були їй гарантовані, а гаряче і сповнене образності перо одного з наших найталановитіших музичних критиків* рознесло славу її за мури Варшави.
Варшаві, і тільки їй, завдячує артистка своєю теперішньою і навіть майбутньою кар'єрою.
Минуло кілька місяців.
Одного дня знайшов я у себе на письмовім столі запрошення такого змісту: Станіслав і Марія гр. К. просять шановного пана ласкаво прибути на раут.
Я прийшов досить пізно. Салони були переповнені гостями. В одному кутку головного салону я зауважив групу дам і панів, які оточували когось. Я наблизився і побачив з гордо піднятою головою знайому мені артистку.
Прекрасний туалет, діаманти в ухах, діаманти на шиї і в волоссі. Вся постать виструнчена і певна себе.
Вітала знайомих легким скиненням голови або подаванням руки в дуже протежований спосіб.
Поздоровлення приймала спокійно, так, якби вважала то річчю абсолютно натуральною.
Очевидно, безперервне повторення в газетах виразу "Графиня" Крушельницька і Крушельницька "Графиня" доконало в ній таких великих перемін.
При виході подали їй замість скромного хутра прекрасну накривку.
І знову пройшло кілька місяців.
Не мав уже більше можливостей зустрітися з панною К.
Кілька днів тому взяв до рук третій номер "Краю" і тут побачив портрет артистки і поруч її розмову з п. Мат. в Петербурзі.
Варто дати з неї кілька фрагментів:
— Колискою слави, пані, був Львів? — питає пан Мат.
* Мається на увазі Антоні Сигетинський — "найвимогливіший, маститий і найбільш незалежний критик музичний...", як сказано про нього у книзі Я. Королевич-Вайдової "Мистецтво і життя".
— Я тільки дебютувала у Львові. А завдячую всім італійцям... Співала в Кремоні, Генуї, Мілані, звідки мене до Варшави закликано. Так, не інакше: я італійська співач-
ка з природи, здібностей, вибору, методу, з замилування, як хочете... Варшава — то тільки проміжний етап. Буду в Варшаві так довго, як довго в ній триватиме високий артистичний напрям, наданий опері генералом Івановим, для якого не маю достатніх слів визнання і вдячності, але дорога моя вийшла з Італії і до Італії заведе мене раніш або пізніше.
Нехай живе щирість, отже... евіва синьйоріна Сальо-меа!