клавіатурі. Чекає. Але тут входить найстарша, Осипа, і, поливаючи мирти, приспівує:
— З цього цвіточка буде мені шлюбний віночок.
— Ти що,— питається серйозно Солошка,— хочеш одружитися?
— Овва! Ще мій жених не виріс.
— Тобі самій тільки чотирнадцять,— зауважує Оленка. Незчулися, як увійшла мати. Хвильку дивилася на дітей
з усмішкою, а потім набрала серйозного вигляду.
— Чого це ви, дітоньки, байдикуєте, чи роботи вже вам немає?
— Я вчу вірша, а мені всі заважають. Юзя поливає квіти, а Солошка весь час грає...
— Це вірш вашого дідуня, і прошу знати його — учіть, будь ласка, разом.
— А я, мамунцю, його вже давно знаю.
— Гаразд,— спокійно відказує мати Солошці,— прошу декламувати.
Солошка з почуттям, чітко вимовляючи слова, читає:
Ненька Оленці кісоньки чесала, Доня до неї любо щебетала: "Чому-то, нене, так гарні цвіточки Рожа й гвоздика, сиві фіалочки?" "Тому, дитино,— неня відказала,— Що рано-раненько квіти не дрімають, Личко росою ранньою вмивають".
Мати розуміє, що Солошка хизується перед сестрами, але справедливість вимагає похвали для доньки.
— Гарну, гарну голівку маєш, донечко!
— А я, мамунцю?— кривиться маленька Мільця.
— І ти, донечко. Тільки Солошка могла б не заважать Оленці,— вичитує мати.— Ґречні діти дбають про людей, які їх оточують.
— Вона без того фортепіано день не проживе,— провокує й собі Юзя.
— У цьому нема нічого кепського, врешті, Оленка могла б піти в садок.
— Як мамунця собі того бажають, то прошу.— Оленка встає і сердито йде до дверей.
Солошка не витримує, зривається з ослінчика і біжить до Оленки. Мати задоволено дивиться їм услід: добре, коли діти вміють самі між собою порозумітися.
Під вікнами дитячої кімнати — городець із квітами. І чого там не насіється за літо! Напровесні, як тільки розтане сніг, пробиваються салатові півники, потім нарциси, а потім барвінок, пахучий канупер, ружі, м'ята, черевички, боже деревце, мальви, римщина, айстри, бальзаміни, гвоздики чотирьох гатунків... Діти самі пильнують городець. Особливо Солошка. Вона в цьому роздоллі — королева.
Стара Паляничка, що знається на травах та на різних ліках, має найкращу розсаду квітів. Вона часом приносить її Солошці. Віддасть і не йде, а довго спостерігає, як дитя з радістю порпається в землі. Паляничка завжди приходить по заході сонця, щоб не пересохло коріння квітів і щоб їх зразу ж можна було висаджувати.
Коли робота вже скінчена, Солошка чисто вимиває руки, йде до кухні, бере великий глечик молока, свіжу та пухку булку і виносить у сад. Там, під крислатою старою яблунею,— низенький столик і лавка з гладенької жовтої дошки.
— Оце наш підвечірок, бабунцю,— всміхається Солошка.
— Солодкий підвечірок, солодка твоя доброта...— жебонить Паляничка і сама припрошує: — Пий, дитино, пий.
Солошка смакує молоко, вдивляється в зелену опону дерев, показує Паляничці, як багряно паленіє небо над левадою, і радість вливається їй до серця. Вона вже передчуває ті незабутні хвилини, коли почне говорити Паляничка.
Загадкова то бабуся, недарма називають її на селі чарівницею. Діти її бояться, а Солошка любить. Навіть ма-мунця не дуже задоволена з тієї дивної дружби, але Солошка нічого з собою вдіяти не може.
Та й чи потрібно? Тато ж так не вважає. Навпаки, він зичить цих зустрічей Солошці...
— У вихованні почуттів,— говорив батько,— Паляничку сам пан бог не замінить.— По цих словах Теодора Крушельницька неодмінно виходила з кімнати.— Невдячність — то найбільший гріх!
— А я, бабунцю,— починала Солошка,— занесла до хати Влодка хліб та яблука з нашого саду.
— Гарно, дитино, гарно, але надалі пам'ятай: якщо хочеш допомогти людині, навчи її сіяти хліб, а хочеш зла, тоді дай їй хліба.
Солошка розгублено дивилася на стару, але не перебивала. Вона знала, що зараз почнеться казка.
"Нерозгаданими стежками ходить Істина, важко часом зрозуміти, де вона криється... Вона, як чарівниця, прибирає різні личини..."
Солошка вже давно випила молоко і, обнявши голову руками, широко розплющеними очима дивиться на Паляничку. Тато приїхав із поля, зазирнув до саду, побачив доньку й Паляничку і швидко повернув назад.
Від дому не долинало ні звуку! Тільки від жолоба, що був прикутий до штахетин саду, чується солодке хрупання коней.
—...Отак, дитино, в одному селі жив собі, був собі пан. Любив він перед богом у церкві хизуватися добром, що ніби робив для людей. А звісно, те панське добро — покидьки... Комусь сорочечку, комусь хліба... от і все добродійство. І був у тому селі найбідніший чоловік, який не мав і чверті морга землі. Щоб називатися гарним і добрим, почав пан видавати тому чоловікові кожен день по скибці хліба. Спершу той брав і думав, що десь заробить і віддасть панові, а потім призвичаївся і вже навіть не шукав роботи... Минув рік чи два. Сусіда його, роботящий чоловік, усе бачив і не раз казав: "Кинь цей даремний хліб, пропадеш!"— але той бідак уже нікого не слухав, лежав собі й чекав, коли хтось принесе йому поїсти. А потім сталося так, що щось там господь не потрафив тому панові і пан розсердився: "Отакий ти, господи, я твоїх злиднів годую, ти їх понаплоджував... А мені таку дрібничку не маєш охоти подарувати. Отож знай, віднині і кроку не зроблю ради твоїх старців..."
Так сказав і так зробив. Чекав на панський шмат той чоловік, чекав день, чекав два, аж не втримався — пішов проситися до пана... Пан, не довго думаючи, велів узяти його в канчуки. Побитий, ледь дихаючи, голодний прийшов той чоловік до хати... Переночував, а ранком голод знов дихати не дає... Знову йде до панського двору, але вже обережніше. Покрутився біля кухні, а потім украв кусень хліба... На другий день знов пішов красти, тільки вже зловили його. Збили так, аж на ньому світлого місця не було... Лежить той чоловік, стогне, вмирає... Почув стогін сусіда, прийшов і хліба приніс.
"А що? — запитав.— Солодкий тобі панський хліб? Я тебе не прогодую, але хліб сіяти навчу,— сказав згодом.— То вже не будеш потребувати нічиєї ласки..."
От і кінець моїй казці...
Лячно було Солошці. Жаль було побитого чоловіка... Але слова ті відкладались назавжди, викарбовувались: "Не потребувати нічиєї ласки, бо ненадійно!" За хвилю Солошка справлялася з переживаннями і вже слізно просила: